Щедрий вечір

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

― Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?

"Так-так-так", ― радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.

Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже "Ги-ги-ги!"

"Ги-ги-ги", ― обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.

А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому "бокса", він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож ― зверху, господар ― знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг ― м'який, вхоплюсь за Рябка ― вислизає.

― Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, ― чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.

Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:

― То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

― А чому й не вийде? ― обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

― Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?

― Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, ― згадую прочитане в якомусь давньому журналі.

― Що-що? ― спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: ― Що той блиск, коли головне ― міцність. Ось так треба думати, господарю! ― переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.

― Чи так, чи не так ― не скажу: чого не знаю, того не знаю. ― Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.

― То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? ― допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних ― це чужа худоба і свій батіг.

― Еге, чого я тільки не знаю! ― одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.

― Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.

― От лишень лічіть! ― загинаю великий палець на руці. ― Читати ― вмію, писати ― знаю, шарувати ― теж, підгортати ― так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі ― знаю і політграмоту ― також. А на більше ― не вистачає пальців.