Золотий горнець
- Автор: Гофман Эрнст
- Год: 2003
- Язык: украинский
- ISBN: 966-03-1859-6
- Переводчик: Сидір Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Золотий горнець». Краткое содержание книги:
— Серпентино, Вероніко! — зітхнув він нишком і поринув у глибокі мрії.
Але реєстратор Гербранд голосно вигукнув:
— Ну й дивак той архіваріус Ліндгорст, ніяк не зрозумієш його! А втім — за його здоров'я! Цокнемось, пане Анзельме!
Тоді студент Анзельм отямився й промовив, цокаючись із реєстратором:
— Все це від того, вельмишановний пане реєстраторе, що архіваріус Ліндгорст — це, власне, Саламандр, який, розгнівавшись, геть спустошив сад Фосфора, князя духів, за те, що від нього втекла Зелена Змійка.
— Що? Як? — запитав конректор Паульман.
— А так, — вів далі студент Анзельм, — і тому він тепер мусить бути королівським архіваріусом і нидіти отут, у Дрездені, зі своїми трьома доньками. До речі, ті доньки — маленькі золотисто-зелені змійки, що гріються на сонці в бузині, звабливо співають і спокушають юнаків, мов сирени.
— Пане Анзельме, пане Анзельме? — скрикнув конректор Паульман. — Чи вам памороки забило? Що це ви, на бога, за нісенітниці верзете?
— Він правду каже, — перебив його реєстратор Гербранд, — та бісова личина, архіваріус, і справді-таки проклятий Саламандр, він пальцями креше вогонь, що пропалює дірки на сюртуках, як запалена губка. Так, так, ти правду кажеш, братику Анзельме, і хто цьому не йме віри, той мені ворог! — І реєстратор Гербранд так гримнув кулаком по столу, що аж склянки забряжчали.
— Реєстраторе! Чи ви не сказилися? — сердито закричав конректор. — Пане студіозусе, пане студіозусе, що у вас за химери в голові?
— Ах, — сказав студент, — так і ви, пане конректоре, — не що інше, як птах пугач, який підстригає чуби.
— Що? Я птах?.. Перукар? — закричав конректор, ошаленівши. — Добродію, ви таки збожеволіли!
— Але стара ще йому заллє сала за шкуру! — скрикнув Реєстратор Гербранд.
— А так, стара має силу, — озвався Анзельм, — хоч вона простацького роду, бо її батько — нікчемне драконове перо, а мати — погана редька, але найбільше вона завдячує своєю силою різним пекельним тварюкам, шкідливій мерзоті, якою себе оточила.
— Це паскудний наклеп! — скрикнула Вероніка, розгнівано блискаючи очима. — Стара Ліза — мудра жінка, а чорний кіт — не пекельна тварюка, а освічений, дуже вихований юнак і її cousin germain[14].
— А чи не може Саламандр, як сяде їсти, спалити собі бороду й пропасти ні за що? — запитав реєстратор Гербранд.
— Ні, ні! — закричав студент Анзельм. — Ніколи з ним такого не може статися, а Зелена Змійка любить мене, бо в мене душа як у дитини і я дивився Серпентині в очі.
— А кіт їх видере! — скрикнула Вероніка.
— Саламандр... Саламандр їх усіх візьме в кулак, усіх! — заревів конректор Паульман, розлютований до краю. — Але чи я не в божевільні? Чи, може, я сам з глузду з'їхав? Що ж це за нісенітниці я варнякаю? Так, і я навіжений, і я навіжений! — Конректор Паульман схопився, зірвав свою перуку з голови і, пожмакавши, жбурнув об стелю так, що з кучерів навкруги посипалася пудра.
А студент Анзельм і реєстратор Гербранд схопили миску з-під пуншу, склянки і, радісно вигукуючи, теж почали жбурляти об стелю, аж черепки забряжчали навкруги.
— Віват, Саламандре! Pereat, pereat[15] стара! Розбий металеве дзеркало, видери котові очі... Злови пташку! Егей... егей... евое[16], Саламандре!
Так репетували й ревіли всі троє, мов навіжені. Франя з плачем вибігла з кімнати, а Вероніка впала на канапу, лементуючи з жалю й скорботи. Нараз відчинилися двері, все раптом стихло, і до кімнати ввійшов маленький чоловічок у сірому плащі. Його обличчя було якесь дивно поважне, а особливо вирізнявся на ньому закарлючений ніс, на якому сиділи великі окуляри, що найперше впадали в очі. На голові була в нього також особлива перука, що скидалася швидше на шапочку з пір'я.
— Добрий вечір, людоньки! — зарипів кумедний чоловічок. — Чи не тут я знайду студіозуса пана Анзельма? Найнижчий вам уклін від пана архіваріуса Ліндгорста, він сьогодні даремно чекав пана Анзельма, але назавтра найпокірніше просить з'явитися вчасно.
Ні слова більше не сказавши, він повернувсь і вийшов, і тоді всі побачили, що поважний чоловічок, власне, був сірий папуга. Конректор Паульман і реєстратор Гербранд вибухнули сміхом, що розлігся по всій кімнаті, а Вероніка зайшлася плачем з невимовного жалю, що роздирав їй душу. Але студент Анзельм затремтів з якогось внутрішнього жаху і, не тямлячи себе, вибіг на вулицю. Він і сам не знав, як попав до своєї кімнати. Скоро по тому до нього ввійшла Вероніка, спокійна й приязна, і запитала, чого він, упившись, так налякав її. Нехай, мовляв, бережеться нових примар, коли знов працюватиме в архіваріуса Ліндгорста.