ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ
- Автор: Чейні Джон Ґрифіт
- Серия: Твори у 12 томах #3
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Лисиченко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ». Краткое содержание книги:
Я не уявляв собі, що могла винести ця людина з творів Спенсера. Я пам’ятаю Спенсера досить добре, аби знати, що альтруїзм лежить в основі його ідеалу людської поведінки. Вовк Ларсен, очевидно, просіяв науку великого філософа, вибираючи з неї те, що відповідало його потребам і бажанням, а решту відкидаючи.
— Що ж ви ще звідти винесли? — спитав я.
Він трохи зсунув брови, напружено підшукуючи належні вислови для думок, про які він ніколи ще не говорив ні з ким. Я почувався піднесено. Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як він звик заглиблюватися в інші душі. Я досліджував незнайомі землі. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моїми очима.
— Коротко кажучи,— почав він,— Спенсер висловлює приблизно таку думку: по-перше, людина має дбати за власний добробут — це морально і добре. По-друге, вона має дбати про добробут своїх дітей. По-третє, вона має дбати про добробут людства.
— Але найвищий, найкращий і найсправедливіший учинок,— докинув я,— це коли водночас він корисний і для тебе, і для твоїх дітей, і для всього людства.
— Я б так не сказав,— відповів він.— Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Все це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя,— ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за цього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання,— нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити, і кожний мій фермент треба використати якнайдоцільніше. Вічна нерухомість, що згодом прийде до мене, не полегшає й не поважчає від того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи ні — в той короткий час, поки грає моя життєва закваска.
— Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст 8.
— Важкі слова,— засміявся він.— Але що означає «гедоніст»?
Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.
— До того ж ви така людина,— провадив я далі,— що їй не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.
— Тепер ви починаєте розуміти,— сказав він, радісно всміхаючись.
— Ви — людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.
— Так.
— Людина, що її треба завжди боятись...
— Саме так.
— Боятись, як змії, тигра, акули.
— Тепер ви знаєте мене,— сказав він.— Знаєте мене так, як узагалі мене знають. Мене називають Вовком.
— Ви якась потвора,— додав я відважно,— Калібан, що думав про Сетебоса 9, діяв так, як ви дієте, коли раптом здолає вас якась примха.
Ларсен спохмурнів, не зрозумівши порівняння,— він, очевидячки, не був знайомий з цією поемою.
— Я саме читаю Браунінга,— признався він,— але щось не дається він мені. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.
Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я приніс книжку з його каюти і прочитав йому вголос «Калібана». Він був у захопленні. Цей примітивний погляд на речі й спосіб мислення він цілком розумів. Раз у раз він уривав мене своїми зауваженнями й критикою. Коли я закінчив, він звелів мені перечитати поему вдруге й утретє. По тому ми зав’язали дискусію про філософію, науку, еволюцію, релігію. Він виявляв хиби самоука, а також упевненість і прямолінійність, властиву первісному розумові. Саме в простоті міркувань полягала його сила, і матеріалізм його був переконливіший, аніж витончений і складний матеріалізм Чарлі Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене,— я-бо страшенно впертий і, як казав Ферасет, «темпераментний» ідеаліст,— але він штурмував останні передмур’я моєї віри з такою силою, яка мимоволі викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.
Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоїтись, а коли Томас Магрідж, лютий як чорт, заглянув униз, я підвівся, щоб узятися за свої обов’язки. Але Вовк Ларсен гукнув йому:
— Сьогодні, кухарю, попораєшся сам. Гамп мені потрібен, обходься без нього.