Біла сукня Попелюшки
- Автор: Булычев Кир
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: Hochlander
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Біла сукня Попелюшки». Краткое содержание книги:
Павлиш ніяк не міг звикнути до її механічного голосу. Він розумів, що це не більш як приставка — дзьоб Марини не був пристосований для артикуляції. Але, слухаючи її, він намагався собі уявити справжній голос Попелюшки, яку зустрів на Місяці.
Білий птах підвів крила, розпрямив їх знову.
— У мене з’являються дивні рефлекси. Іноді мені здається, що я завжди була птахом. Ти не уявляєш, що це таке — ширяти над океаном, підніматися до хмар.
— Мені це снилося в дитинстві.
— Я хотіла б політати над Землею. Тут порожньо.
— Не залишся назавжди птахом.
— Захочу — залишуся.
— Не можна, — відповів Павлиш. — Я тебе чекатиму. Ти дозволила мені шукати тебе, коли пройдуть два роки твого самітництва.
— Ти знайшов ту безглузду записку.
— Вона не безглузда.
— Я почувала себе тоді такою самотньою, і мені так хотілося, щоб хто-небудь мене чекав.
— Поглянь. — Павлиш дістав з кишені вже потерту на згинах записку. — Я перечитую її вечорами.
— Смішно. І знайшов мене тут.
— Нічого не змінилося. Ти не позбавлена привабливості і як птах.
— Отже, якби я була черепахою, все було б інакше?
— Напевно. Я з дитинства не любив черепах. Вони не поспішають.
— Я, мабуть, все-таки дурна. Я була впевнена, що будь-яка людина, побачивши мене у такому вигляді, буде… розчарована. Я хотіла сховатися.
— Отже, тобі й моя думка не була байдужа?
— Не була… я навіть не можу соромливо похнюпитися.
— Прикрийся крилом.
Марина розпрямила біле крило й підняла його, закриваючи голову.
— От і чудово, — сказав Павлиш. — Ти хотіла передати зі мною листа твоєму батьку?
— Так. Зараз. Він уже готовий. Я його наговорила. Тільки жаль, що він не впізнає мого голосу.
— Нічого страшного. Я все поясню. Я йому скажу, що передаю лист, і тут же попрошу офіційно твоєї руки.
— Ти з глузду з’їхав! У мене немає руки!
— Це військова хитрість. Тоді твій батько повірить, що ти до нього повернешся живою й неушкодженою. Навіщо інакше мені, блискучому космонавтові з Далекого флоту, просити руки його дочки без упевненості, що цю руку я врешті-решт отримаю.
— Ви самовпевнені, космонавте.
— Ні, я так приховую свою несміливість. Мій суперник мене перевершує по всіх статтях.
— Ван?
— З першого моменту моєї появи на Проекті він здогадався, навіщо я сюди завітав. Ти б чула, як він накинувся на мене за те, що я йшов до Станції на ручному керуванні.
— Дурний, він думав про нас. Ми спимо на хмарах. Ти міг мене вбити.
— Тим більше він перевершує мене благородством і вірністю.
— Він мій друг. Він мій найкращий друг. Ти зовсім інше. До побачення, гусаре Павлиш.
Птах дивився через плече Павлиша на двері.
У дверях стояв Ван. Він, видно, стояв давно, усе чув.
— Вантажівка готова, — вимовив він, — ми відлітаємо.
Обернувся, і його підошви відбили дріб, що затихав удалині, по сходинках кам’яних сходів.
— Видужуй, — побажав Павлиш, доторкнувшись до м’якого крила…
Коли вантажівка приземлилася на планетоїді, Ван сказав:
— Ти йди, там корабель чекає, а я залишуся тут. Потрібно пригледіти за розвантаженням.
— До побачення, Ване. Мабуть, ми з тобою ще побачимося.
— Мабуть. Галактика стала тісною.
Павлиш протягнув руку.
— Так, — сказав Ван, — я зовсім забув.
Він нагнувся, дістав із ящика під пультом загорнутий у пластик плаский квадратний пакет.
— Це тобі. На пам’ять.
— Що це?
— Подивишся на кораблі.
Коли Павлиш розгорнув на кораблі пакет, виявилось, що це портрет Марини в тонко вирізаній з нефриту рамці.