Тоніо Креґер

Я захоплююсь холодними і гордими митцями, що шукають пригоди на стежках великої, демонічної краси і зневажають „людей“, але не заздрю їм. Бо коли з літератора щось і може зробити поета, то це якраз моя міщанська любов до всього людського, живого, звичайного. Від неї походить усе тепло, вся доброта, весь гумор, і мені навіть здається, що це і є та любов, про яку в Святому Письмі сказано, що людина може говорити мовою людською і ангельською, та без любові голос її однаково буде лише гудінням міді і брязкотом кімвала.

Те, що я зробив, — ніщо, дуже мало, те саме, що ніщо. Я зроблю щось краще, Лизавето, обіцяю Вам. Поки я пишу, в кімнату до мене долинає шум моря, і я заплющую очі. Я дивлюся у ще не народжений примарний світ, який хоче, щоб я надав йому ладу й форми, бачу натовп тіней від людських постатей, які махають мені руками, щоб я зняв з них закляття і врятував їх; серед них є трагічні, є смішні, а є трагічні й смішні воднораз, — і я дуже люблю їх. Але найглибша і найпотаємніша моя любов належить білявим і блакитнооким, живим, щасливим, приязним і звичайним.

Не ганьте цю любов, Лизавето: вона добра й плідна. В ній є туга, і сумна заздрість, і легенька зневага, і повно невинного блаженства».