Хрест: постбіблійний детектив

– Прямо завтра?

– Рішення прийнято. Там. У верхах. Як казав Володимир Ілліч Лєнін, післязавтра, товариші, буде пізно.

Паша пишався, що назву колгоспу вигадав він. На зло націоналюгам, які тримали Кедрівку за свою ідейну цитадель. І от над цією неприступною фортецею зійшла та сама зоря. Йому, власне, крім водія та помічника в одній особі, більше нікого не треба. Із Дімою Чемерисом у них уже був неабиякий спільний стаж хрестоламання. Паша залучив його до громадсько-політичної активності, як однокласника.

Він був одним із дебілуватих рагулів, що за копійку готові гнати блоху зі Львова до Києва. За роки роботи з людьми, а то є найважча ділянка комуністичного будівництва, заввідділу райкому давно затямив: немає такої капості, на яку б не зважився жадібний рагуль. І хоча він знав Діму як облупленого, довго добирав до нього ключі, доки вмовив на хрестоламні «подвиги». А потім просто платив йому за кожен нічний виїзд.

Діма сприймав це своєю півзвивиною так, ніби то є те саме, що вночі поїхати до лісу і вкрасти дуба, заробивши на колгоспній машині чималу копійчину. Паша для цього свого помічника гроші брав у Феофанова. За відомістю суворої звітності. Раніше, коли віджилі форми наочної антиагітації прибирали з доріг, Діма працював уже автоматично, та тепер щодо того, щоб лізти на церкву, почав ламатися. Отоді Паша, крім обіцянки-цяцянки з новою машиною, показав йому ту саму відомість:

– Хочеш, аби ксьондз у церкві зачитав? – помахав йому перед носом.

Чемерисові хоч і були по цимбалах ті хрести, але спинним мозком він відчував, що може статися, якщо село довідається, куди він шастає з цим навіженим Харкавим. Той не криється, що він атеїст, і Бога кляне, на чім світ стоїть, а Діма для годиться й у загальній масі все-таки відбуває відбувальщину щонеділі в церкві. Коли переп’є в суботу, мама рано віником зганяє з ліжка.

Просто після служби Божої, як відомо, наступає не менш, а може, більш «свята» справа, до якої беруться чесні парафіяни вже без будь-якого внутрішнього чи зовнішнього примусу. Із храмових воріт виходячи, вервечкою прямують до буфету, де править свій бал «попадя», ширша, ніж довша, продавчиня Славка. Вона любить підмахувати дяка:

– Що, Федю, що витрясете з тих скупердяїв? Фігу з маком. А я щонеділі більше збираю на тацю, ніж ви на Великдень.

Вона говорила святу правду. Як тряслися руки щойно в рабів Божих, коли вони мучилися сумнівами – кинути в церкві на тацю піврубля чи цілий рубель. А тут, при горілчаному престолі, такса виростала в кільканадцять разів. Починали діяти вже зовсім інші тарифи. Духові – духовне по краплині, а тілу – тілесне – літрами! Якась була особлива насолода врізати пляшчину після церкви. І звичай цей увійшов у кров і плоть останнім часом. Більшовики якось непомітно, як та повзуча гадюка, навчили.

Діяло неписане правило райспоживспілки, що буфети та крамниці мають обов’язково стояти навстіж тієї миті, коли одухотворені й очищені від старих земних гріхів і готові до скоєння гріхів нових парафіяни прямують із храму додому. Навстіж мали бути розставлені тенета, у які з насолодою втрапляли кволі духом і ненаситні тілом прості смертні. До церкви йшло ціле село, і, як мінімум, половина села, крім більшості жінок і дітлахів, осідала тут, на дні буфету. Час від часу на таких недільних масових пиятиках свою невичерпну щедрість демонстрував Діма. Він кричав через голови до Славки: