![Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/2/0/9/spolohi-literaturna-kritika-ta-eseistika-download.jpg)
Сполохи [Літературна критика та есеїстика]
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-338-8
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Сполохи [Літературна критика та есеїстика]». Краткое содержание книги:
* * *
Указ Президента України № 124/2015 Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка
На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка постановляю:
1. Присудити Національну премію України імені Тараса Шевченка 2015 року:
<…> МОСКАЛЬЦЮ Костянтину Вілійовичу, письменникові — за книгу літературної критики та есеїстики «Сполохи».
Це тільки здавалося («Погляд із заходу»), це були всього-на-всього ілюзії самодостатності: «все, що можна відчувати і знати, є або тут, або вже ніде» — але якраз вони, невловимі, незатримувані гості, виявилися устократ коштовнішими буттєвинками, аніж наявне. Виткані з тієї ж матерії, що й реальне, ілюзії та спогади стають відчутними, мов дотик. Постаті з міфів і релігій, літературні персонажі, містичні візії, філософські концепти та інші сни смертних істот наділяються онтологічним статусом, вони — є, і є тому, що вони дорогі; ось чому Офелія в інтерпретації Максимчук може виявляти вище співчуття Шекспірові:
Подеколи вірші Максимчук мають структуру притчі. Хотілося сказати: кафкіанської притчі, однак це було б ризикованим наближенням, бодай тому, що в її поезії взагалі доволі важко простежити літературні впливи, а якщо вони й озиваються, переважно в найраніших віршах, то майже завжди в докорінно трансформованому вигляді — як от у випадку зі щойно згаданим «Сміхом Офелії» або численними алюзіями з античної літератури. Тому краще сказати, що ці притчеподібні поезії породжені тим самим міфотворчим джерелом високого модернізму, що й притчі Кафки. «Вогкий ворс бруківки на незнайомих вулицях під…», «Волосся часу знову відросло…», «Тут вікна всі обличчями до сходу…» та багато інших поезій (і навіть окремих образів) нагадують фраґменти ширших нарацій, клапті по-своєму сакральних оповідей, які власне через оцю свою сакральність не можуть бути повідомлені повністю, щоб не стати легкою здобиччю профана й дилетанта. Водночас вони нагадують витвори платонівського анамнезису, гранично зосереджене вдивляння-пригадування побаченого в світі ідей і наполегливі спроби виповісти умоглядні видива не зовсім придатною для такого застосування, бо ж побудованою на видимостях поцейбічного світу, мовою:
Створюючи отакі зримі й суґестивні картини, Максимчук як міфотворець, поміж тим, нікого не навертає у віру своїх видінь. Вони засадничо недидактичні, нічому не вчать, легкі й ніжні імпресії інтроверсії, ретельні констатації фантазмів, аподиктичні артефакти. Єдине, що важить — створювана емоція, неспростовна вірогідність образу і майже завжди — віртуозно вибудуваний звукопис, медитативні мантри рефренів, що докладно відтворюють рух невагомої пари з вуст у небі свідомості:
Часом міф любить ховатися під маскою буденного і звичайного, настільки звичайного, що його не зауважують, як суще, не розрізняють як власне міф, чого останньому, може, й треба — не виключено, задля самозбереження в повністю розчаклованій епосі. Неможливо двічі увійти в міф одним і тим самим чином, насамперед тому, що ми ніколи не залишаємося сталими собою: