Вулиця Без світання
- Автор: Усыченко Юрий Иванович
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Вулиця Без світання». Краткое содержание книги:
Цінний документ вперто шукає іноземна розвідка. Працівники радянських органів безпеки довідуються про це. Перед ними поставлено завдання — не тільки знайти список зрадників батьківщини, але й піймати ворога, закинутого на нашу територію. Розпочинається запекла боротьба, сповнена різних несподіванок і небезпечних пригод, про які читач дізнається, прочитавши цю повість.
— Нічого. Мій обов'язок християнина велить мені не залишати вас самого в такому похмурому місці.
Грицай зрозумів, що Іваньо під нього не відчепиться. Але відкривати священикові справжню мету своїх шукань не хотів.
— Гаразд, тоді я швидко обійду коридор і камери, а потім, коли буде більше часу, візьмусь за діло як слід.
— Як хочете, — якомога байдужіше відповів Іваньо, марно намагаючись приховати свою радість. — Я з вами.
Оглянули центральний коридор, заплутані бічні ходи.
Коридор вів у великий зал з високою ребристою стелею. В центрі залу стояло квадратне підвищення з гладенько обтесаного каменю. В кутку — друге, трохи менше. За ним — камін.
— Зал судилища, — пояснив Іваньо. — В ньому допитували й судили єретиків. Ось тут, — показав він на центр залу, — сиділи судді-інквізитори. В тому кутку катували підсудних.
— Веселе місце, — пожартував Грицай.
Зовні недбало оглянув Грицай і третю камеру, де, за твердженням ксьондза Пшемінського, містився тайник з документами. Нічого підозрілого не помітив. Каміння ніде не зрушене, стеля теж ціла. Грицай полегшено зітхнув. Тепер він був певен, що невідомий, який розглядав план і зробив на ньому помітки, документів ще не знайшов. Треба його випередити за всяку ціну…
Години через три полковник Грицай сидів у себе в кабінеті, чекаючи лейтенанта Данилка. У двері постукали.
— Заходьте, — запросив полковник.
Молодий чоловік у цивільному костюмі відрапортував:
— Лейтенант Данилко за вашим наказом прибув.
— Здрастуйте. Сідайте.
Полковник стежив, як Данилко упевнено легко перейшов кабінет, сів у крісло.
— Ви були поранені в ногу? — спитав Грицай.
— Так точно, товаришу полковник.
— Загоїлась рана?
— Так точно. Нога працює навіть краще, ніж раніше.
Грицай посміхнувся. Він любив веселих людей і завжди відкликався на жарт.
— Знаєте, для чого я вас викликав?
— Ні, товаришу полковник.
— Розкажіть трохи про себе.
У лейтенанта було просте, на перший погляд, нічим не примітне обличчя. Але коли придивитися краще, привертала увагу чиста рівна лінія високого чола, уперто зведені брови, спокійні сірі очі. «Кажуть, сіроокі — чудові стрільці», подумав Грицай і запитав:
— Стріляєте влучно?
— Нічого… Призи брав, — відповів Данилко, трохи здивований запитанням, що не стосувалося теми розмови.
— Правильно. Військова людина обов'язково повинна вміти добре стріляти… Розповідайте…
— Народився я в дев'ятсот двадцять другому році в селі Борунів, кілометрів вісімдесят звідси на захід. Батько наймитував, я теж спершу був наймитом у куркулів, потім подався до міста. Роботи в місті не знайшов, перебивався як міг. Потім, коли Західна Україна стала радянського, я поступив на завод. Коли почалася війна, добровільно пішов в армію. Воював під Орлом, Сталінградом, визволяв Київ. Поранений під Ровно, був у госпіталі, тільки сьогодні вийшов.
— Так, — після короткої паузи сказав Грицай. Відчинив сейф, дістав якусь фотографію, поклав на стіл. — У вас є знайомі в місті?
— Ні, товаришу полковник.
— Знає хтось із ваших односельчан, де ви були ці роки, що з вами?
— Ніхто. Мати померла давно, батько — перед війною, родичів у мене немає, в село ні до кого не писав.
— У формі виходили за ворота госпіталю?
— Ні, ми в піжамах ходили, а сьогодні від вас принесли цивільний костюм і наказали прийти сюди в ньому.
Відповідаючи на запитання, Данилко дивувався дедалі більше й більше.
— Які мови знаєте?
— Крім рідної української, російську, звичайно. Польську знаю, трохи німецьку.
— Добро… Тепер слухайте уважно… Ви, певно, бачили тутешній костьол святої Єліжбети?
Данилко кивнув головою.
— У підземеллі під костьолом сховано важливий документ — список уніатських священиків, які напередодні польсько-німецької війни були завербовані гестапо і вірно служили йому до розгрому гітлеризму. Сьогодні я побував під костьолом, переконався, що список шукають вороги — цілком можливо, для того, щоб передати шпигунів новим хазяям.
— Дайте взвод солдатів, і я по камінчику переберу весь костьол, а тайник знайду, — запропонував Данилко.
— І це дасть матеріал для провокаційної кампанії в буржуазній пресі, — в тон йому відповів Грицай. — Піднімуть галас на весь світ, що радянські війська руйнують храми, знущаються над почуттям віруючих. А попи-шпигуни зметикують, в чому справа, і розбіжаться хто куди — шукай тоді вітру в полі. Втече і суб'єкт, який шукає документ.