Люди навпроти

— Ага, такі гарні, пишні вуса — як у ваших селян.

— Дякую.

— А як там Нейла?

Та Аділь-бей уже нічого не чув. Він швидко попростував під гарячим сонцем геть. У голові в нього гуло від спеки. Вулицю знову перекрили, та він, поблукавши трохи, все ж таки дістався до будинку, де його звичайно приймав службовець іноземного відділу. Двері стояли відчинені, всередині все було також відчинене. Але марно він заглядав до кабінетів — ніде ні душі.

Коли Аділь-бей знов опинився на вулиці, святкова церемонія вже закінчувалася, й натовп, змішавшись із моряками, рушив до міста. Моряки йшли по троє-четверо, у них були поголені потилиці й рожеві обличчя; загалом вони мали вигляд добре нагодованих людей.

Це були переважно біляві, високі, широкоплечі, трохи гладкуваті хлопці з півночі — мабуть, із Балтики; вони радісно всміхалися місту, прапорам і гаслам. Відчувалося, що це — справді свято. Поруч із деякими моряками вже йшли дівчата в білих сукнях — мабуть, робітниці з порту чи з нафтопереробного заводу. Аділь-бей шукав Соню. Він навіть повернувся до консульства, щоб переконатися, що вдома її нема. Вікна в Коліних були зачинені.

Він швидко подався вулицею і за кілька хвилин уже дзвонив у двері італійського консульства.

— Передайте мою візитну картку пані Панделлі.

З тераси долинав гамір. Слуга запросив Аділь-бея ввійти. Пані Панделлі зустріла його сама. Вона була така доброзичлива й щира, неначе ніяких непорозумінь між ними й не сталося. І навіть сам Панделлі у кремовому костюмі підвівся йому назустріч із крісла, де, як завжди, сидів розвалившись. А чийсь солодкавий голос спитав:

— А я? Зі мною не вітаєтесь?..

То була Нейла. Вона хрумтіла печиво.

— Ви так довго на нас гнівалися! — промовив Панделлі без іронії в голосі.

Тераса була залита сонцем. Як і минулого разу, подавали чай. На балконі Аділь-бей помітив вивішені поруч італійський та радянський прапори.

— Ви теж прикрашаєте фасад? — здивувався він.

— Робити це стало необхідно відтоді, як італійський уряд визнав Радянську владу. А ви?

— Не знаю… Я прийшов спитати…

— Чаю чи лимонаду? — запропонувала пані Панделлі. Її плечі вже помітно засмагли на південному сонці.

— Дякую. Здається, сьогодні вбили чоловіка, одного з моїх відвідувачів. Він побував у мене вранці.

Панделлі закурив дорогу сигарету і з байдужим виглядом пустив дим.

— А про що ви хочете дізнатися?

— Передусім, чи це правда. А потім…

Панделлі натис на кнопку дзвінка. Увійшов службовець в окулярах у черепаховій оправі. Консул щось сказав йому по-італійському. Службовець швидко глянув на Аділь-бея й кивнув головою.

— Так, це правда, — сказав консул. — Його арештували на вокзалі, він чекав там на тифліський поїзд.

— Сідайте, прошу вас, — наполягала пані Панделлі.