Лицар Відображень

— Я не… О!

Єдиноріг заревів, Змія встала на хвіст. Впавши на коліна, я відвів погляд в бік, тому що їхні погляди якимось чином стали завдавати мені фізичний біль. Я затремтів, всі м'язи занили.

— Ти повинен, — сказав Факір, ніби відповідаючи урок, — грати в гру по встановлених правилах.

Не знаю, що за залізка встромилася мені в ребра. Але я підняв голову і повернув, подивившись спершу на Змію, потім на Єдинорога. Очі боліли, немов я намагався пильно розглядати сонце, і все-таки мені це вдалося.

— Ви можете змусити мене брати участь у грі, — сказав я, — але не можете змусити зробити вибір. Моя воля належить мені. Я буду всю ніч вартувати обладунки, як від мене вимагається. Вранці я піду далі без них, тому що мій вибір — їх не носити.

— Без них ти можеш загинути, — заявив Факір, як ніби перекладав.

Я знизав плечима.

— Вибір робити мені, і він такий: я жодному з вас не віддам переваги.

Мене овіяло поривом вітру, одночасно і жарким, і холодним — схоже, їх зітхання змішалися.

— Ти зробиш вибір, — передав Факір, — будеш ти це усвідомлювати або ні. Всі роблять вибір. просто тебе просять зробити це офіційно.

— А що в моєму випадку такого особливого? — Запитав я.

Знову той же вітер.

— Ти — двічі спадкоємець, наділений великою силою.

— Мені ніколи не хотілося ворогувати ні з одним з вас, — заявив я.

— Це не дуже добре, — відповіли мені.

— Тоді знищіть мене зараз же.

— Гра ще не закінчена.

— Тоді давайте продовжимо, — сказав я.

— Нам не подобається твоя позиція.

— Взаємно, — відповів я.

Від громового повітряного удару, який послідував за цим, я втратив свідомість. Я думав, що можу дозволити собі бути чесним до кінця, ось з якої причини: у мене була сильна підозра, що обдурити учасників цієї гри, напевно, важко.

Я прокинувся лежачим на купі ножних лат, кірас, панцерних рукавиць, шоломів та інших чудових штук такого ж роду. Всі вони були незграбними і з відростками, які впивалися в мене. Усвідомив я це поступово, тому що багато важливих частин тіла у мене оніміли.

— ЕЙ, Мерлін.

— Факір, — відгукнувся я. — надовго я відключився?

— Не знаю. Я сам щойно прийшов у себе.

— От вже не знав, що можна вирубати шматок мотузки.

— Я теж. Раніше таке зі мною не траплялося.

— Тоді дозволить мені запитати більш правильно: не знаєш, скільки часу ми були без свідомості?

— По-моєму, досить довго. Дай мені виглянути за двері, і я зможу дати тобі краще уявлення про це.

Я повільно підвівся на ноги, не зміг встояти і звалився знову. Я поповз до виходу, зазначивши при цьому, що з купи, здається, нічого не зникло. Підлога ісправді тріснула. Біля дальньої стіни справді лежав мертвий карлик.

Виглянувши назовні, я побачив яскраве небо, все в чорних точках.

— Ну? — Запитав я трохи згодом.

— Якщо я розрахував правильно, скоро ранок.