Виховання почуттів
- Автор: Флобер Гюстав
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2796-X
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Виховання почуттів». Краткое содержание книги:
— Навіщо про все те говорити, — зауважував він, — коли ми ніколи його не матимемо?
— А хто зна, — відповідав Делор'є.
Хоч він і дотримувався демократичних поглядів, проте радив Фредерікові завести знайомство з Дамбрезами. Той заперечував, нагадуючи про свої невдалі спроби.
— Та годі тобі! Зайди ще! Тебе запросять!
В середині вересня вони, разом з іншими величенькими рахунками, отримали рахунок із кухмістерської, що давала їм обіди. Фредерік, не маючи достатньої суми, позичив у Делор'є тридцять екю; з таким самим проханням звернувся він до нього й по двох тижнях, і клерк одчитав його за те, що він так багато витрачає в Арну.
Тут він і справді не знав міри. Краєвид Венеції, краєвид Неаполя, краєвид Константинополя займали три стіни, тут і там висіли етюди коней Альфреда де Дре, на каміні стояла скульптурна група Прадьє, на роялі валялися примірники «Художнього промислу», на підлозі по кутках — папки; кімната була така захаращена, що не було де поставити книжку чи ворухнути ліктем. Фредерік запевняв, що все це потрібне йому для заняття малярством.
Працював він у Пеллерена. Але художник часто відлучався з дому, бо звик бувати на всіх похоронах та при всіх подіях, про які газети мали подавати звіт, і Фредерік цілі години проводив у майстерні сам. Тиша великої кімнати, де тільки й чулося, що шарудіння мишей, світло, яке падало зі стелі, навіть гудіння в грубі — все сповнювало його блаженним почуттям духовного затишку. Очі, відірвавшись од роботи, блукали по облупленій стіні, по всіляких дрібничках на етажерці, по торсах, укритих грубим шаром пилюки, наче клаптями оксамиту, і, ніби, мандрівець, який заблукав у лісі і якого усі стежки ведуть до одного й того самого місця, Фредерік у глибині кожної своєї думки раз у раз приходив до споминів про пані Арну.
Він визначав собі день, коли піде до неї; піднявшись на третій поверх, уже стоячи коло її дверей, він якусь мить не наважувався подзвонити. Аж ось наближалися кроки; двері відчинялися, і тільки слова: «Пані нема вдома» ніби повертали йому волю, полегшували тягар на душі.
Проте він, бувало, й заставав її. Першого разу в неї було три дами; другого — в пообідню пору — зайшов учитель краснопису панни Марти. Чоловіки, яких приймала в себе пані Арну, з візитами не з'являлися. Фредерік, зі скромності, більше не приходив.
Однак, щоб дістати запрошення на обід у четвер, він щосереди, неухильно з'являючись у «Художній промисел», залишався там довше за всіх, навіть довше, ніж Режембар, аж до останньої хвилини, вдаючи, що роздивляється якусь там гравюру чи проглядає газету. Нарешті Арну запитував: «Ви завтра ввечері вільні?» Запрошення він приймав раніше, ніж було закінчено фразу. Арну ніби відчував до нього прихильність. Він навчав його розумітися на винах, варити пунш, готувати рагу з бекасів; Фредерік покірно йшов за його порадами: він любив усе, що було пов'язано з пані Арну — її меблі, її слуг, її дім, її вулицю.
На цих обідах він майже нічого не говорив; він споглядав її. На правій скроні в неї була маленька родимка; гладенько начесані на вуха пасма волосся були темніші за решту зачіски і завжди здавалися трохи вогкими по краях; час од часу вона пригладжувала їх двома пальцями. Він уже знав форму кожного її нігтя, насолоджувався шелестом її шовкової сукні, коли вона проходила до дверей, крадькома вдихав пахощі її носової хусточки; її гребінь, її рукавички, її персні здавалися йому речами особливими, визначними, як твори мистецтва, майже живими, як людські істоти; все це бентежило його серце і збільшувало жагу.
В нього не вистачало сили таїти її перед Делор'є. Повертаючись од пані Арну, він ніби ненароком будив його, аби поговорити про неї.
Делор'є, що спав у комірчині для дров, біля вмивальника, довго позіхав. Фредерік сідав на ліжко в нього в ногах. Спочатку він говорив про обід, потім розповідав тисячу незначних дрібниць, у яких бачив ознаки зневаги або прихильності до себе. Одного разу, наприклад, вона не пішла під руку з ним, волівши піти з Дітмером, і Фредерік був у розпачі.
— Яка дурниця!
А то якось вона назвала його своїм другом.
— Тоді — більше відваги!
— Я не насмілююсь, — сказав Фредерік.
— Ну, то й не думай про неї! Добраніч!
Делор'є обертався до стіни і засинав. Він не розумів цієї любові, в якій вбачав останню юнацьку слабкість Фредеріка; а що їхня близькість уже, мабуть, не вдовольняла його, то він надумав збирати раз на тиждень спільних друзів.