Знайти і затримати
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #3
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Знайти і затримати». Краткое содержание книги:
— Боже, Мариночко, дитино моя… — раптом заголосила тітка, мов пробуджуючись од важкого сну, і кинулась до племінниці, пригорнула до себе. — Як же ти натерпілась! Щоб отак знущатися над людьми. Відрізав косу… Куди ж та міліція дивиться? Що ж це робиться на білому світі, га, дорогі товариші?
Ми мовчали, бо робили все можливе, а іноді й неможливе, не рахуючись ні з власним відпочинком, ні з небезпекою.
— Кабачки, тьотю, кабачки, — спромоглася на слово Марина.
Євдокія Тарасівна метнулася до керогаза.
— Згоріли… — безнадійно махнула рукою.
Тепер ми вже знали, що Шакула взувся в Максимові сандалети. Але де взяв кошик Філон і ті туфлі, що випали й нього? Знайдене нами в кюветі, безсумнівно, їхнє. Я підрахував, що із шістнадцяти набоїв у бандита залишилося тринадцять. Усе ж поменшало, і добре, що кулі ні в кого не влучили. О, страшні хвилини випали на долю Клави, Юрія і Марини. Лише Максим поводився як боягуз. Що ж, людина завжди найкраще пізнається в біді.
Кошик і взуття… Стривай! На вокзалі лейтенант розповідав, що мигнула нога, взута в кед. Кед… А дядько, що йшов з тіткою до станції Партизанська, був узутий в кеди. У кеди! Я розповів про те Пазову, бо дядька й тітки він не бачив. У нас з'явився шанс затримати його, бо приміський поїзд проходив через станцію аж під вечір.
— Молодець, Арсене, що згадав, — похвалив мене Яків.
Я пам'ятав з розповіді Марини мовлене Шакулою прізвисько Чмих, яке він згадав за цікавих обставин: мовляв, у Чмиха є знайомий з «Волгою». Чмих і «Волга». Чмих — колишній однокласник дільничного інспектора Загати. Я з ним здибався, коли розшукував Хрипливого. Нарешті виткнувся кінчик ниточки з клубочка. Зв'язок Шакули із Чмихом не випадковий. Тепер треба знайти Чмича. Коли б знати його справжнє прізвище, то це була б справа кількох хвилин. Справжнє прізвище… Може, серед паперів Загати?
— Слухай, Марино, а де живуть Клава, Максим і Юрій? — запитав я.
— Не знаю… Клава у гуртожитку будівельників, — знічено відповіла.
— Хіба ти не завезла Клаву до гуртожитку?
— Ні, вона пішла через товарну станцію.
— А Юрій? Де Юрій?
— Юра? — Марина розгублено оглянулась, ніби Юра десь ховався тут поблизу. — Він… ми… ми…
Тітка відірвала погляд од сковороди й здивовано втупилась у Марину, що звелася з-за столу, й знервовано зчепила пальці.
— Він поїхав із вами? — допитувався Яків.
Марина злякано похитала головою.
— І ви залишили його в лісі з отими? — недовірливо, сторопіло дивилася на Марину тітка. — Як же це трапилось?
— Як? Як?! — Марина рвучко затулила долонями лице й захиталася. — Що ми наробили?… Юра… А він же без окулярів…
— У лісі ми його не зустріли, — сказав я.
— Боже, оставили… — вражено прошепотіла тітка. — Марино… Може, вони його…
Навряд, щоб грабіжники щось заподіяли Юркові, безпомічному без окулярів. Мабуть, він заблукав у лісі. Переслідувати бандитів чи стежити за ними, а тим паче затримати він аж ніяк не міг. Але щоб кинути напризволяще свого товариша… Та я не осуджував дівчат. У тій ситуації вони чинили хоч якийсь опір бандитам. Гидко, звичайно, поводився Максим.
— Що нам буде? Мене судитимуть? — запитала Марина.
— Ні, виступите на суді як свідки, — заспокоїв її і подумав, що для них суд — власна совість. — Чому ти відразу не заявила в міліцію? І чому так довго їхала з лісу?
— Не… не встигла. Ми з Клавою перекинулись, довго не заводився моторолер.
— Авжеж, товаришу, вона тільки що приїхала, — заступилася за племінницю тітка. — Опам'яталася б і заявила.
Можливо. А Клава з Максимом досі мовчали. Невже Клаві бракувало духу? Чи ще не одійшла від переляку? Власне, Клава опинилася між двома берегами — обов'язком і почуттями до батька своєї дитини. Я міг лише уявити собі її душевний стан.
Ми вирішили навідатися на станцію Партизанська.
— Назвіть прізвища своїх знайомих, — попросив Марину Пазов.
— Не знаю. Тільки Юри — Коренюк.
— Поїхали з нами, — сказав я.
— Куди ви її забираєте? — Тітка злякано вхопила племінницю за руку, мов не пускала. — Куди? Вона ж нічого…
— Не хвилюйтесь, Євдокіє Тарасівно, — заспокоїв її. — Вона скоро повернеться.
Марина стомленою ходою пленталась позаду нас. Тітка провела її до хвіртки й дивилася услід. Наш запилюжений «газик» стояв біля водогінної колонки, і перед його радіатором з труби капала вода. Він мені видавався живою істотою, яку доймали спрага і серпнева спека. Сержант Микола Бунчук і дільничний інспектор сиділи на лавці під парканом, над яким звисало гілля з білим паливом, і хрумтіли яблуками. Старший лейтенант простяг нам по яблуку.