Кінець Жовтого дива

— Так.

— Розумієш, як їм усім буде, коли ти опинишся у в'язниці? Розкажи все чесно й уникнеш цієї халепи. Один з-поміж ваших уже в усьому признався, тільки імені не назву — пообіцяв.

Кухар перевів погляд зі стелі на підлогу. Понурився і, затинаючись, прошепотів:

— Директор мене живцем у могилу зажене…

— Ти зараз не про директора, а про своїх дочок, старих батьків подумай!

— Ви мене не викажете?

— Ні.

— Допоможете тихо-мирно увільнитися з цього гадючника, тобто кафе?

— Допоможу.

— Тоді дайте мені ручку й папір.

Уразбай довго пихтів, записуючи свідчення, де докладно змалював усі зловживання, які бачив і знав протягом двох років. Написав і те, як директор підмовив їх ославити мене, вчив, хто як має поводитися в міліції, що казати. Потім подав папір полковникові, нерішуче підвівся, наче запитував, чи можна тепер іти… Кухар пішов від нас із неприхованою полегкістю. Тільки-но зачинилися за ним двері, я звернувся до свого начальника:

— А хто дав те, інше свідчення?

— Я сам, — усміхнувся полковник. — Це свідчення я склав сам. Я ж казав тобі, що цього хлопця ще можна врятувати. Ми так і зробимо. А от буфетника так просто не візьмеш, щоб добитися зізнання. Та для нього я приготував залізну пастку. Попадеться напевно. І не виприсне. Головне, Хашимджане, зуміти перед активними допитами вивчити психологію людини, з якою доведеться мати справу.

Буфетник увійшов до кабінету, поштиво тримаючи обидві руки на грудях, ледь зігнувшись, наче приготувався кланятися. Церемонно привітався, хоч ми з ним уже бачились. Він удав, що не почув запрошення сісти, лишився стояти, як і раніше склавши руки на грудях. У кімнаті не так-то вже й душно було, але він почав дуже пітніти: спершу дрібними, прозорими крапельками вкрилися його ніс і лоб, потім змокріло все обличчя, а незабаром увесь він аж парував, як людина, що тільки-но вийшла з лазні. Він то позирав на мене, то в спину полковникові, який щось писав, не підводячи голови.

— Сідайте, — повторив Салімджан-ака.

— Дякую. Я звик у присутності шановних начальників стояти на ногах.

— Ім'я, прізвище?

— Я ж учора казав. Але якщо шановному начальникові треба, можу повторити.

— Я питаю: ваше ім'я і прізвище? — підвищив голос полковник. Буфетник злякано здригнувся.

— Закір Зарипов.

— Громадянине Зарипов, я маю повідомити вам, що вас заарештовано.

Буфетник похитнувся, як від сильного удару. Хвилин зо три стояв, широко роззявивши рота, вирячивши очі. Потім губи його мимоволі прошепотіли: «Заарештовано!» Бачачи буфетників стан, полковник продовжував свою навальну атаку. Тепер він не словами, не голосом, а поглядом спопеляв ворога. Стільки зненависті, презирства, бридливості було в його погляді, що я сам не впізнав учорашнього доброго, тихого Салімджана-ака.

— Пробачте, — отямився нарешті буфетник, — чи не можу я дізнатися, за що ви заарештовуєте мене?