Метелик
- Автор: Шаррьер Анри
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-01028-5
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Метелик». Краткое содержание книги:
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.
Жюло орудував молотком, за що його й прозвали Молотобійцем. Він приїздив на автомобілі до ювелірної крамниці посеред білого дня, саме тоді, коли найкращі коштовності стояли у футлярчиках на вітрині. Автомобіль, за кермом якого сидів хтось інший, зупинявся, але його мотор працював і далі. Жюло швидко вибігав з нього з великим дерев’яним молотком, висаджував сильним ударом шибку вітрини, хапав якомога більше футлярчиків і біг до автомобіля, який одразу ж зривався з місця. Домігшись успіху в Ліоні, Анже, Турі та Гаврі, він напав о третій годині дня на велику ювелірну крамницю в Парижі, прихопивши з неї коштовностей на мільйон франків. Він ніколи не розповідав мені, як його викрили. Жюло засудили на двадцять років, і він, відсидівши чотири, втік з каторги. Жюло розповів нам, що його впіймали, коли він знову повернувся до Парижа: він розшукував свого скупника, аби поквитатися з ним, бо той не дав його сестрі величезної суми грошей, яку був йому винен. Скупник, побачивши його на своїй вулиці, попередив поліцію. Жюло схопили, й тепер він разом з нами повертався на каторгу.
Ми вже цілий тиждень у лікарні. Вчора я дав двісті франків Шаталеві — за ці гроші нас обох і протримали тут тиждень. Щоб нас шанували, ми частуємо тютюном усіх, хто його не має. Один шістдесятирічний каторжанин-марселець на ім’я Карора подружив з Дега і став його порадником. Марселець по кілька разів на день вмовляє Дега, щоб той не втікав. Мовляв, коли Дега має багато грошей, то в сусідньому з в’язницею селищі про це вже знають (із газет, які надходять сюди з Франції, багато про що можна довідатись), і каторжани, які відбули своє покарання й осіли в тому селищі, неодмінно його вб’ють, щоб забрати в нього капсулу. Дега переповідає мені свої розмови із старим Карора. Марно я переконую Дега, що старий марселець — безкорисливий базіка, адже він тут уже двадцять років. Дега не звертає на мої слова аніякісінької уваги. Розповіді марсельця його приголомшили, я насилу підбадьорюю товариша.
Я даю одну банкноту Сьєрра, щоб він прислав до мене Галгані. Наступного дня Галгані з’являється у лікарні, але в палаті без грат. Як передати йому капсулу? Я кажу Шаталеві, що мені конче потрібно поговорити з Галгані, і натякаю, нібито готуюся до втечі. Шаталь відповідає, що приведе Галгані до мене на п’ять хвилин рівно ополудні. Коли мінятимуться вартові, Галгані пройде на веранду, я порозмовляю з ним через вікно, і все це, мовляв, задарма. Ополудні Галгані зазирає у вікно, і я тицяю йому в руку його капсулу. Він стоїть переді мною й плаче. Через два дні я отримую від Галгані журнал, у ньому п’ять банкнот по тисячі франків і одне-однісіньке слово: «Дякую».
Шаталь, який приніс мені журнал, побачив гроші, але не прохопився про це й словом. Тоді я вирішив дещо запропонувати йому. Проте він відхилив мою пропозицію. Я сказав йому:
— Ми хочемо втекти. Може, приєднаєшся до нас?
— Ні, Метелику, я маю одне зобов’язання і втікати зможу тільки через п’ять місяців, коли звільнять мого товариша. Тоді я краще підготуюся до втечі. Я розумію, тебе чекає заслання, ти квапишся, але втекти звідси, з-за цих грат, дуже важко. На мене не розраховуй, я тобі не допоможу — не хочу ризикувати своєю посадою. Тут я спокійно чекатиму, поки випустять мого друга.
— Гаразд, Шаталь. Дякую за відвертість. Я про це більше з тобою не розмовлятиму.
— І все ж таки, — каже він, — я робитиму тобі покупки.
— Дякую, Шаталь.
Цієї ночі було чути кулеметні черги. Наступного дня дізнаємося, що то втік Молотобоєць. Хай Бог йому помагає, він був добрий товариш. Мабуть, йому трапилася слушна нагода і він скористався з неї. Тим краще для нього.
Через п’ятнадцять років, 1948 року, я опинюсь на Гаїті, куди разом з венесуельським мільйонером приїду вкладати з президентом казино угоду на право проводити тут ігри. І ось одного вечора я вийшов з шинку, де випив шампанського, і тут одна з дівчат, що нас супроводжувала, чорна, мов вугілля, але вихована, наче провінціалка з доброї французької родини, сказала мені:
— Моя бабуся, жриця воду[6], живе з одним старим французом. Він утікач з Кайєнни. Живе він з бабусею вже дванадцять років, звати його Жюль Молотобоєць.
Я враз отверезів.
— Крихітко, негайно вези мене до своєї бабусі.
Вона щось сказала таїтянською говіркою шоферові, і той щомога натиснув на педалі. Коли ми проїздили повз осяйний нічний бар, я сказав:
— Зупинись.
6
Воду — анімістичний культ, який сповідують негри Гаїті.