Потонулі в снігах

…На краю чорного поля стоїть хлопець у вишитій сорочці й синіх штанях, а за ним маленька хатка з живим вогнем у печі. Можна й довіку не вийти з цієї порожнечі й самотності.

…Поглянь, як на обжинках танцюють парубки й дівки у взятих напрокат народних костюмах. Які вони незграбні, невмілі під важким поглядом квадратної баби з району, що виставила їх на посміховисько. Відвернися. Пройди ледь помітною в сутінках стежкою до хати, де під килимом з синіми півоніями грається брат-каліка, а мати сидить скраєчку довгого порожнього столу й питає:

«Чому ти сивий, сину? Де твоя сорочка?»

«Бо я піший ходак, мамо. Я прибився додому, хоч мене й кинули брати кінні в степу. І скоро вмру».

«А хто ж нас годуватиме?»

І він покаже картину, де старі й малі стоять поруч, а дехто з тих, що намальований живим, нині спочиває в землі.

…Стара бере гроші, несе їх у другу хату. Каліка-син жалібно дивиться їй услід.

— Хтось вам допомагає?

— Та дров колгосп дає, а ще жіночка одна приїжджала два рази на могилку…

— Просила у вас картини?

— Хіба подивиться. Я б їй за так віддала. Вона мені й випрала, і бульбу помогла викопати, і хустку подарувала…

— А як її звали?

— Забула, — бігає, — забула. Чи Надя, чи Люба… Три роки вже не приїжджає.

— Мене не згадувала?

— Хіба сина мого. Плакала та й плакала — таке мала гостювання. Куди ви?

— Їхати мушу. Робота чекає.

— Та вже переночуйте…

З кута почувся тихий плач дорослої безпомічної дитини, і стара пошкандибала туди.