Небезпечне сватання
- Автор: Б’єрнсон Б’єрнстьєрне
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Небезпечне сватання». Краткое содержание книги:
— Наш син житиме, — сказав він, минаючи Інгеб’єрг, — та бог святий знає, чи до нього вернеться здоров’я.
Інгеб’єрг заплакала й пішла за чоловіком. Вони сіли поруч на східцях до повітки й багато про що переговорили за той вечір.
Коли Інгрід знов тихо зайшла до Турб’єрна, він тримав у руках аркушик паперу і спокійно, спроквола сказав:
— Передай цього листа Сюневе, коли побачиш її.
Прочитавши його, Інгрід відвернулася й заплакала, бо там було написано:
«ВЕЛЬМИШАНОВНІЙ ПАННІ СЮНЕВЕ ГУТТОРМСДОТЕР СУЛЬБАКЕН
КОЛИ ТИ ПРОЧИТАЄШ ЦІ РЯДКИ, МІЖ НАМИ ВСЕ
БУДЕ СКІНЧЕНЕ, БО Я НЕ ТОЙ, ХТО ТОБІ СУДИВСЯ.
НЕХАЙ ГОСПОДЬ БЕРЕЖЕ НАС ОБОХ.
Турб’єрн Семунсен Гранлієн»
Розділ шостий
Сюневе довідалася другого ж таки дня, що Турб’єрн був на весіллі. Про це їй сказав його менший брат, який прийшов на пасовисько. Та коли він виходив з дому, Інгрід спіймала його в сінях і навчила, що треба казати. Отож Сюневе знала тільки те, що в Турб’єрна поламався віз, тому він звернувся по допомогу в Нордгауг, завівся там із Кнутом, і його трохи побили. Тепер він лежить, але ніякої небезпеки немає. Ця новина більше розсердила Сюневе, ніж засмутила. І чим більше вона думала про Турб’єрна, тим тяжче їй ставало на серці. Скільки вже разів він обіцяв поводитись так, щоб її батьки не могли йому нічого закинути, і знов зламав своє слово. Та однаково це їх не розлучить, вирішила Сюневе.
На полонину рідко навідувалися чужі, тому час ішов, а Сюневе більше нічого не знала. її мучила непевність. Інгрід також не з’являлась, і вона почала здогадуватись, що сталося щось гірше. Тепер вона не виспівувала ввечері, як раніше, коли заганяла худобу, і погано спала вночі, бо їй бракувало Інгрід. Після таких ночей Сюневе була втомлена і пригнічена. Вона робила свою роботу, чистила відра й глеки, варила сир і цідила молоко, але мляво, без колишньої радості, тож менший брат Турб’єрна і ще один хлопець, який пас із ним худобу, почали здогадуватися, що між нею і Турб’єрном щось є, і це давало їм привід до розмов.
Минув тиждень після того, як Інгрід покликали додому. Сюневе почувала себе ще нещаснішою, ніж досі. Стільки вже спливло часу, і ніякої звістки! Надвечір вона кинула роботу, сіла й задивилася на село внизу. Той краєвид ніби трохи заміняв їй людей, а вона тепер як ніколи не хотіла бути сама. Помалу на неї налягала втома, вона поклала голову на руку й відразу заснула. Але сонце світило їй просто у вічі, і сон її був неспокійний. їй приснилося, що вона вдома на Сульбакені, у тій кімнатці, де лежали її речі й де вона звичайно спала. З квітника линули приємні пахощі, хоч і були якісь незвичні, ніби то духмянів розквітлий верес. «Чого б це? — здивувалася Сюневе й вихилилась у відчинене вікно. Он воно що, внизу порався Турб’єрн, садив верес.
— Милий, навіщо ти його садиш? — спитала вона.
— Бо твої квітки не хочуть рости, — відповів Турб’єрн і взявся знов до роботи.
Сюневе стало шкода квіток, і вона попросила його принести їх до кімнати.
— Залюбки, — відповів Турб’єрн, позбирав повиривані з землі квітки й рушив до неї.
Але Сюневе була вже, мабуть, не в своїй кімнатці на горищі, бо він відразу опинився біля неї. Тієї миті з’явилася мати.
— Господи Ісусе, що тут робить цей розбишака з Гранлієна? — крикнула вона, кинулась до дверей і заступила Турб’єрнові дорогу.
Але він хотів будь-що пройти, і вони почали битися.
— Мамо, мамо, він тільки хоче занести мені квітки! — сказала плачучи Сюневе.
— Нікуди він не пройде, — відповіла мати, напосідаючись на хлопця.
Сюневе перелякалась, бо не знала, кому бажати перемоги — матері чи Турб’єрнові, проте була певна, що жодному не хоче поразки.
— Обережніше, не поламайте моїх квіток! — вигукнула Сюневе.
Та вони билися дедалі завзятіше, і чудові квітки розсипались по долівці. Мати наступала на них, Турб’єрн також. Сюневе гірко плакала. Коли Турб’єрн розсипав квітки, то раптом став дуже негарний, волосся в нього почало швидко рости, лице також побільшало, в очах блиснула лють, із пальців вистромилися довгі кігті і вп’ялися в матір.
— Бережіться, мамо! Хіба ви не бачите, що це не Турб’єрн? Бережіться! — закричала Сюневе.
Вона хотіла кинутись матері на допомогу, але не змогла зрушити з місця. Тієї миті її хтось гукнув, раз, потім удруге. Зненацька Турб’єрн зник, і мати також, а її втретє хтось покликав.