Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
Вона навіть не запрограмувала якихось координат, у неї не було ані найменшої гадки, куди податися, вона просто перетворилася на випадковий набір крапок, які летіли крізь Усесвіт.
— Гірше, — сказала вона собі, натискаючи кнопку, — аніж тут, не буде ніде.
— Ну, й гайда, — промимрив собі під носа Зафод, перевернувся на другий бік, та за цілу ніч так повіки і не склепив.
Наступного дня, роблячи вигляд, що не шукає її, він безнастанно ходив порожніми коридорами корабля, хоча й знав, що її тут немає. Комп'ютер дошкуляв його запитаннями, що збіса на кораблі коїться, та Зафод заткнув двійко йому терміналів електронними кляпами і продовжував нудитися.
Через деякий час він став вимикати світло. Дивитися не було на що. Ніяких подій не передбачалося.
Якось уночі, лежачи в ліжку, — а тепер на кораблі ніч була безперервною, — він вирішив зібратися з силами і скерувати події в логічне русло. Він рвучко сів у ліжку і став похапцем одягатися. Йому спало на думку, що у Всесвіті має бути хтось такий, хто почувається більш розбитим, мізерним і забутим, аніж він, тож він рішив узятися до справи і знайти того співбрата.
Напівдорозі до рубки його осяйнуло, що ним міг бути Марвін, і він мерщій повернувся до ліжка.
А через кілька годин він знову вирушив у свій марний обхід затемнених коридорів, лаючи привітні двері, отут-то він і почув вимовлене «Гоп» і те його страшенно знервувало.
Напружено спершись на стінку коридору, він морщив свої обидва лоби, ніби силкуючись відкоркувати пляшку методом телекінезу. Він приклав пучки пальців до стіни і відчув якусь дивну вібрацію. Тепер йому зовсім чітко було чути ледь відчутні шерехи, і долинали вони не звідкіля-небудь, а з боку рубки. Сумніву не було.
Провівши рукою по стіні, він наткнувся на щось таке, що йому було конче потрібно. Він тихенько просунувся трохи далі.
— Гей, комп'ютере? — прошепотів він.
— Мммм? — так само тихо відповів найближчий до нього термінал комп'ютера.
— Чи є хто-небудь на борту?
— Мммм, — відповів комп'ютер.
— Хто ж це?
— Мммм ммм мммммм, — сказав комп'ютер.
— Чого?
— Мммм мммм мм ммммммммммм. Зафод затулив долонями одне із своїх облич.
— О Заркуне, спаси і помилуй, — промимрив він. Потім став пильно вдивлятися туди, де в темному кінці коридору був вхід до рубки і звідки долинали гучніші та змістовніші звуки і де були розташовані закляплені термінали.
— Комп'ютере, — знову прошепотів він.
— Мммммм?
— Коли я вийму твій кляп…
— Ммммм.
— …нагадай, щоб я врізав собі в писок.
— Мммммм ммм?
— Все одно, якої голови. Ти просто скажи мені одне: це небезпечно? На «так» мммекни один раз, на «ні» — двічі.
— Ммммм.
— Небезпечно?
— Ммммм.
— Ти випадком не мммекнув двічі?
— Ммммм ммм.
— Гммммм.
Дюйм за дюймом він просувався вперед по коридору, а здавалося, що він волів би задкувати цілими ярдами, що і відповідало істині.
Він уже був на відстані двох ярдів від дверей рубки, коли раптом з жахом усвідомив, що двері обов'язково привітають його, і застиг мов укопаний. Він не спромігся вимкнути дверні контури ввічливості.
Ці двері до рубки були втоплені в стіну так, щоб скосити гострі кути карколомної конструкції самої рубки, тож він тішив себе надією пройти непоміченим.
У відчаї Зафод притиснувся до стіни, пробурмотівши кілька слів, від яких його друга голова була шокована.
Вдивляючись у рожевий обрис дверей у теміні коридору, він зрозумів, що спроможеться виявити межу поля чутливості, яке повідомляє двері про будь-чиє наближення і про необхідність відчинитися з бадьорими і привітними словами.
Він ще щільніше притиснувся до стіни і посунувся до дверей, розпластуючи груди настільки можливо, щоб бува не тернутися об рамку невидимого периметра поля. Він затримав дихання і дякував долі за те, що протягом останніх кількох днів меланхолійно провалявся в ліжку, а не намагався зігнати зло на еспандерах у спортивному залі корабля.
І тут він збагнув, що саме в цю хвилю треба заговорити.
Легенько вдихнувши повітря кілька разів, він тихо, але швидко промовив: «Двері, якщо ви чуєте мене, відгукніться, тільки дуже й дуже тихенько».
Дуже й дуже тихенько двері прорипіли: «Я вас чую».
— Добре. За хвилю я попрошу вас відчинитися, А коли ви відчинитеся, я прошу вас, не говоріть, що вас це ощасливило, гаразд?
— Гаразд.
— А ще я попрошу, щоб ви не говорили мені, що я ощасливив прості двері чи щось на зразок того, що відчинитися переді мною — це велика честь для вас і невимовне задоволення знову зачинитися з почуттям добре виконаного обов'язку, гаразд?