Колиска сонця

Махнюк опустив низько над столом голову, втупився у свої нароблені, жилаві руки і, ніби скражучись, що виною усьому вони, почав замислено:

— Ви поясніть мені, темному чоловікові, як же так сталося: до Радянської влади кріпко крутили наші шиї Габелі, а зараз теж шлеї накинули. Три бригадири — Габелі, всі ланкові — Габелі і їх свояки. Трудодні пишуть, як заманеться — кому за очі красні, кому за могоричі, а кому й за хребет гнучкий. У правління теж пролізли майже всі свояки Габеля.

— Ми знаємо про це, — сказав Запотічний. — Однак ніхто не чекав, що так обернуться справи: усім було відомо, що Габель ще перед еміграцією відрікся від своїх. Наша влада гуманна — діти не спокутують гріхи батьків.

— Аякже, Іштван Степанович вернувся у село героєм, — в голосі Махнюка знову відчулася гірка іронія. Продовжив: — Страшно, коли давнє горе і біль затуманюють на все життя людині очі. Тому не подумайте, ніби через свою родину, може, хочу обплювати чоловіка. Але не можу і змовчати, бо чимдалі, чорнішає моя душа, черствою стає, — ударив себе Махнюк у груди. — Ось ходять тепер Габелі — землі під собою не чують: "Герой наш Іштван». Хочете знати, як все було насправді? Любив Габель сестру мою наймолодшу. Не дав бог багатства — на красу не поскупився: гарна була. Прийде осінь, хату не нагрієш: за сватачами двері не встигали закриватись. І чого б не вибрати собі рівню? Так ні. Норовистого характеру вдалася. Затялася на своєму: не вийду ні за кого. Любила Габеля. І за що тільки — досі не дійду. Тепер він, як яблуко недопечене, а тоді й поготів миршаве, непоказне було. Та хіба серцю накажеш: любила та й по всьому. І думаю, не за багатство. Душа в нього тоді була іншою, аніж у батька і братів — світліша, людяніша, ще не очорнена блиском грошей. Старий Габель, коли дізнався про сина, трохи розуму не позбувся: не додасться тепер нічого до його готарів. А нашої землі кожному якраз стачило по скибці — бери її під пахву — і на всі боки світу. На перший раз страшно провчили Габелі Іштвана: зв’язали віжками у хліві і вимоченими в’язелями так били, що всю шкіру посікли на спині — місяць чорний ходив. Та не вбили любові. Молоді і далі зустрічались, правда, тепер уже поза людськими очима: то в горах у нашій зимівці, то в лісі… Знав про це старий Габель. Та видів, не дасть ради сину, і вирішив віддати Іштвана в армію: там розуму навчать.

На столі докліпувала, конаючи, свічка. Махнюк умовк, піднявся із-за столу, добув із скрині нову, запалив і, ніби освітлюючії в собі давні спомини, поклав свічку перед самими очима.

— І порішили вони з сестрою: Габелю треба втікати. У ті роки багато наших хлопців перебиралися потаємними стежками до Радянського Союзу.

Ой, і помстилися нам Габелі…

Свічка на мить пригасла, а далі яскраво освітила Махнюкові очі, що широко дивилися у той страшний день.