Матінка Макрина

Стародавній монастир колись давав притулок багатьом черницям; із часом він підупав, з одного крила було цілковите розвалище, тільки рештки даху з нього звисали над прогнилими підлогами; у тому, що зосталось, місця було аж занадто, чимало келій, незаселених уже багато років, так що сестрички, яких пригнали сюди з Мінська, вибрали тільки кілька приміщень поруч і там проводили час у молитвах, намагаючись бодай трохи прогріти холодні й мокрі мури. Мені вони дали келію збоку, аби випадково Михалевич, який досі там владарював, не знайшов мене й не почав ставити зайвих питань, чого і я, зрештою, боялась. Отак моє прибуття приховали від ката, я ніколи з ним віч-на-віч не стикалася, тільки бачила його здалеку, через вікно. Бо й що б я могла відповісти, якби йому мою долю захотілося дослідити? Я вже достатньо боялася, що одну із сестер, яка колись була в оршанському монастирі, на спогади потягне, що вона почне розпитувати про цю чи ту сестру, про вишивку чи про якусь ікону… Я сиділа в келії і казала собі: Думай, дурепо, думай зараз, бо як запитають, то запізно буде. Стукіт. Входить Макрина Лоскутовська, рідна сестра ігумені, і каже: Зимно в монастирі, на Троїцькій горі в Мінську в нас ніколи такого холоду не було… Але що вдієш, Господь Бог по-різному нас випробовує, цього року холодом. І подає мені довгий китайковий халат на ваті. Вона мені власний халат віддала, щоб я в келії не промерзла до мозку кісток, тому до скону пам’ятатиму її ім’я — Макрина Лоскутовська, милосердна душа, яка стояла переді мною з тим халатом — по верху чорним, на вилогах золотистим, згода, трохи протертим, старим, а все ж таки подарованим від серця, — і коли вона стояла отак, китайковий халат тримаючи в обох простягнутих на всю довжину руках, вона була наче свята Вероніка з хусткою, як свята Франциска Римська, яка бідним віддала весь дорогий одяг, але якимось дивом усім здавалося, що вона ходить у найпрепишніших златоглавах й атласах; так і цей китайковий халат, внизу дещо протертий, із вибляклими полами, здавався мені в її руках ангельськими шатами, божественним стихарем, із якого виходить велике проміння і пронизує кам’яні мури. На очі мені навернулися сльози, і я прийняла цей дар так, немовби мене самі милосердні святі вбрали в дорогі шати на весілля з Нареченим.