Прірва для Езопа

Яка карма поєднувала нас у цьому світі? І якщо правда, що союз жінки і чоловіка визначається іще у попередніх народженнях, то наш союз був коротшим за помах крильців метелика, але по силі його можна було б порівняти із тайфуном, торнадо чи якимось цунамі. В усякому разі мене розтрощило, розмололо і виплюнуло на берег так швидко і навально, що я навіть не відчував болю, а саме лише полегшення, що усе те лишилося позаду.

Якщо то і справді було кохання, то я не хотів би іще раз його зазнати. Та грозова драматургія Ероса і Танатоса, що заправляла у цьому світі, видавалася мені занадто жорстокою. Куди приємніше було мені почуватися хворим євнухом-кастратом, якого доглядають дві чарівні одаліски, що турботливо підтикають тобі попід боки плед, збивають ніжними ручками подушку і підносять до тремтячих від гарячки вуст келишок валер'янки.

Я почувався спустошеним і хворим, і Віра з Аліною піклувалися про мене, знову відпоюючи мене трав'яними настоями і підмощуючи під боки маленькі подушечки. Про події минулої ночі вони не говорили, а я не наважувався про те розпитувати.

Крізь розчинене вікно я бачив Мишаче дерево. Воно навіть іще не зацвіло. А може, воно відцвіло уже всоте? І я почав думати, що, можливо, ріка часу зробила дивовижну петлю і перенесла мене до того моменту, як Віра і Аліна знайшли мене під дубом із мотузком на шиї, і що доля дала мені іще один шанс аби переписати чернетку набіло.

І я пригадував свого любого діда Панаса. Тільки тепер він уявлявся мені будистським монахом у жовтогарячому балахоні (коли мене била лихоманка, то у галюцинаціях я, здавалося, міг бачити той колір, що випікав мої очі, наче язиками полум'я, отож я бачив мого діда Панаса у вогняному балахоні, із вибритою головою, а замість домри той добрий дід тримав у руках лютню, біва-хосі, що була дуже на домру схожа, але видавала більш низькі звуки. Мені було дуже цікаво, де він міг розжитися тим антикваріатом, бо такі лютні виготовлялися за добру тисячу років у Китаї, куди були завезені із Ірану, як іще йшла жвава торгівля по Великому Шовковому шляху. Чи може то була таки домра і мені пригадувався шлях чумаків за сіллю до Криму? Це міг бути і небесний Чумацький шлях, що вів до якогось Альдебарана на тому кінці Всесвіту, і тоді дід Панас марився мені інопланетянином із чудернацькою арфою під пахвою, на якій він наярював Токату і фугу ре мінор геніального Йогана Себастьяна.

За кілька днів, як я оклигав, ми пили каву під Мишачим деревом, за мармуровим столом, який встановили хлопці з Нордланду. То був чудовий овальний стіл, теплого кольору з прожилками, у яких за настроєм можна було побачити будь-що (аякже, любчику, карський мармур, сам Мікелянджело помер би з заздрощів), заносячись у думках далеко від цього світу. Він лежав на двох важких, глибоко вритих до землі бетонних стовбах, нагадуючи єврейське похоронне ложе, і здавався таким непорушним і вічним, як сам всесвіт.