Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

— Такі збори надвечір — то не на ярмарок, — промовив у задумі Соб.

Корба й Суворий теж попідводили голови від двигуна і теж задивилися в долину, прикриваючи очі замащеними руками, — як ті хірурги, котрих одірвали від операції.

Шеф морщив лоба, бо було щось дивне, навіть моторошне в тому, ніби вимерлому містечку, де куріла сама кузня, а люди пакували речі. Коли ж вантажна автомашина й легковик рушили вулицею повз костьол у бік шосе, то навіть гнідий кінь, що самотньо плуганився ринком, звернув на це увагу.

Кожен сприйняв побачене по-своєму, але ніхто не озвався. Ще вчора в штабі хлопці жартували, що коли в когось із розвідників болів зуб, то інші теж за щоку тримались, але то було вчора. Після сьогоднішнього наказу кожний виявився ніби сам по собі.

— Соб, Цабе, пхайте! — заволав шофер.

Соб притримав товариша за руку, щоб той не вставав, і відповів за обох:

— Сам пхай.

Граф зробив жест, аби запобігти конфліктові.

— Утрьох дамо раду. Аби з місця зрушити, — сказав він і вперся руками в кабіну.

— Пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб, — зло пробурчав Корба.

Разом з Графом і Суворим змушений був запрягтися і він, та коли випхали полуторку на пагорб і колеса зробили перші півоберта, всі повскакували до кузова. Машина поволі покотила вниз, скрегочучи передачами заднього мосту, мов упир опівночі.

У цей час із гущавини лісу вийшов бородань у пілотці з орлом і нашитим збоку біло-червоним шевроном, у чоботях і бриджах, з пістолетом на поясі й автоматом у руці. Кличку мав за фахом — Органіст. У роті в нього виблискував золотий зуб, на грудях з-під розстебнутого мундира виглядав великий хрест.

Ставши на пеньок, де за хвилину перед тим сидів Граф, бородань повісив автомат на груди і підніс до очей бінокль. Уже далеко на шосе побачив дві автомашини, завантажені різними бебехами.

Чоловік повернувся й майнув до лісу, в гори, геть від містечка…

Хоч двигун не працював, полуторку в місті почули.

Коваль саме вихопив з вогню і тримав щипцями чималу штабу на вісь до воза, постукував по ній молотком, указуючи, де треба бити, а помічник так гухкав молотом, аж іскри вусібіч порскали. І хоч у кузні стояв гул, обидва зачули сторонній звук.

Дрібно задзвенів по ковадлі молоток, обернений бока, подаючи знак на перерву. Захрустіло вугілля під скинутою з ковадла штабою. Витерши долоні клоччям, коваль зі щипцями в руках став у тінь під ворітьми, обережно визираючи з-за стовпа. Помічник спинився по другий бік брами, не випускаючи з рук молота. Життя добрих шість літ навчало людей, що як гість до хати, то треба біди чекати, що як чужинця вітати, то краще щось важке в руках мати.

Таємничий звук швидко наближався. Нарешті з-за повороту разом з клуб’ям пилюки вигулькнула полуторка, що котилась на шаленій швидкості.

Коваль хотів був одступити назад, у кузню, але побачив, що машина вже звернула з шосе і в’їздить на подвір’я, у ній повно солдатів, тож вийшов на сонце й зняв шапку.

— Добридень, — поздоровкався Суворий, зіскакуючи з кузова.

— На віки вічні.

— Амінь! — відрубав Корба й, поки коваль метикував, з ким має справу, різко запитав: — Не маєте ключів?

— Як то не маємо?

— Потрібен комплект пласких і торцьових для свічок.

— Вацеку, — повернувся коваль до помічника, — позич військові ключі, бо воно бідне.

За інших обставин капрал такого нікому б не подарував, але тут лише зиркнув на коваля, ніби хотів надовше запам’ятати, і з рук кремезного Вацека взяв кілька неоковирних ключів, виготовлених у кузні для власних потреб.

Корба й Суворий без зайвих слів з головою поринули в роботу — посхилялися над охололим мотором. Капрал зняв карбюратор, розібрав його і заходився продмухувати сопло. Суворий оглянув запалювання, повикручував свічки і чистив закіптюжені вусики.

— Кому це сьогодні дзвонили? — після тривалої мовчанки спитав Корба.

— Тим, хто гратися не любить… — хихикнувши, почав молотобоєць, але замовк на півслові, ніби злякався чогось.

У кутку подвір’я Цабе припасував казанок, наколов трісок із старої дошки, розіклав їх рівненько і розпалив невелике вогнище.

Тим часом Соб розсупонив брезентовий мішок і заходився шукати в ньому сіль та бляшанку яловичини. Це виявилося не просто, бо спочатку довелось витягнути оброть, віжки, комплект підків, обмотаних просякнутими солідолом ганчірками, новенький заступ без держака з іще не стертими написами по-німецьки, колісний ключ до воза. Все це було не для спекуляції, не на продаж придбано: кожна річ призначалася для власного вжитку, не вкрадена, але відібрана, й то була лише частка з того, що окупанти у них награбували.

Шеф уважно спостерігав, потім, згадавши про доручення капітана, дістав з кузова ящик з-під набоїв.

— Де тут Зелінський мешкає?

— Зелінський?.. — перепитав молотобоєць.

— Поручик Зелінський. Не знаєте такого?.. А Березу? Теж не знаєте?

Коваль вийшов з тіні, витираючи клоччям руки, і заперечливо похитав головою.

Мовчали обидва — і старий, і молодий.

Ще вчора Шеф говорив би з ними зовсім інакше, сьогодні ж, незважаючи на те, що мали зброю, лише стенув плечима й з ящиком у руках перейшов на другий бік вулиці. Прочинена хвіртка навпроти зарипіла. Двоє спорохнявілих східців вели до дверей, на якими висіла зблякла вивіска: “МАНУФАКТУРА”.