Східний синдром

— Чьо стоїм?! Помогайтє! — крикнув до своїх.

Налетіли всі разом, довго били ногами. Потім підняли, вже закривавленого, всадовили на лавку. Обшукали, витягли гаманець і мобільний. Рудий у сумці знайшов ключі від машини й зрадів.

— О, братішкі, похоже, ми сєводня станєм владєль­цамі класной тачкі! Ану, дєтка, покажись. — Він натиснув на кнопку сигналізації. Машина привітно писнула. — О-о-о-о, зашибісь, ето «туксончік»! Спасібо тєбє, мужик, за подарок! — Притримав за сорочку Макса, що завалювався на лавці, випльовуючи власні зуби. — А ето тєбє от нас подарочєк — прощальний, чтоб ти нє думал, что ополчєнци Донбаса нє умєют благодаріть. Получі — распішись! — Рудобородий замахнувся і вдарив його в скроню прикладом автомата, розітнувши її до кістки.

Максим звалився на асфальт і відключився. Рудий сів за кермо його «туксона», туди ж завантажилось ще двоє «ополченців». Четвертий завів двигун «камаза», і колоною вони виїхали з двору, з радості від надбання дорогого авто забувши про те, що хотіли робити з кулеметом.

Якийсь час Макс пролежав без свідомості, потім знову почав відчувати, як сонце пече закривавлене обличчя. Спробував підвестися, але ні тіло, ні голова його не слухались. Наче ховрахи з нірок, з’явилися люди, зрозумівши, що небезпека для них минула. Якась жінка кричала, щоб виклика­ли швидку, хтось поливав його голову холодною мінералкою. Максим хотів сказати, що йому боляче, коли вода ллється на рану на скроні, але знову провалився у чорну ватяну діру.

Отямився він голим під простирадлом на якомусь ліжку. Не повертаючи голови, обвів поглядом кімнату. Схоже, палата. По обидва боки лежали незнайомі чоловіки. У лівій руці стирчала голка від крапельниці, через систему в нього вливалася прозора рідина без кольору. Насилу підняв вільну руку, обережно помацав голову — бинти. Руки та груди — майже повністю сині, як перезрілий баклажан. Усі нутрощі боліли, в голову наче щосекунди забивали новий цвях, а ліжко здавалося палубою яхти під час шторму на узбережжі Адріатики. Навіть думати було боляче. Максим хотів було встати — куди йому тут лежати, як удома Оля місця собі не знаходить, та лише застогнав, зумівши посунути тіло на якийсь сантиметр. Заплющив очі та з шумом вдихнув, вгамовуючи напад нудоти. Треба відлежатися. Але як повідомити Олі, що він тут, живий?..

Вона знайшла його сама. Прибігла наступного дня, зго­рьована й нервова. То сміялась, то плакала, притискаючи його руки до свого обличчя. Раділа, що битий не до смерті, лютувала, що вчотирьох добивали одного.

— Я ледве не здуріла, поки обдзвонювала всі лікарні! Потім Анна Робертівна із сусіднього під’їзду сказала, що тебе начебто в Калініна повезли. Знайшла, слава Богу, знайшла… — Оля метушилася біля нього, то поправляючи подушку, то розгладжуючи зморшки на простирадлі, і ледь-ледь гладила його долонею по неголеній щоці, боячись завдати болю. — Заяву в міліцію треба подати…