Завіт Марії

— Ти маєш на увазі, — спитала я, — людей, що ходили за ним?

— Так.

— Вони ще живі?

— Так.

— Вони ховалися, коли він помирав, — сказала я. — Вони ховалися, й коли він помер.

— Вони були там, коли він воскрес, — сказав один із них.

— Вони бачили його могилу, — сказала я. — Я ж не бачила його могили, не обмила його тіла.

— Ти була там, — сказав мій провідник. — Ти тримала його тіло, коли його зняли з хреста.

Другий згідно кивнув.

— Ти бачила, як ми покрили його тіло пахощами, сповили його саваном і поховали у склепі, недалеко від місця, де його розп’яли. Але коли він з’явився серед нас через три дні після смерті, щоб говорити з нами і вознестися до батька, тебе не було з нами, ти була схована в надійному місці.

— До свого батька? — перепитала я, усміхаючись.

— Він був сином Божим, — сказав один. — Батько послав його, щоб спокутувати людські гріхи, врятувати світ.

— Померши, він дав нам життя, — сказав другий. — Своєю смертю він спокутував гріхи усіх людей.

Я обернулася до них, і, побачивши на моєму лиці біль, гнів і страх, вони злякались, і один з них рушив до мене, хотів змусити мене замовкнути, не дати сказати того, що я збиралась. Я відступила на кілька кроків і стала в кутку. Спочатку я прошепотіла, потім сказала свої слова голосніше, а він усе насувався на мене. Я втиснулася в куток і прошепотіла це знову, повільно, ретельно вимовляючи слова, вкладаючи в них усі свої сили, весь невеликий залишок життя, що жеврів у мені.

— Я була там, — сказала я. — Я втекла, перш ніж усе закінчилось, але якщо вам потрібні свідки, то я — свідок, і ось що я вам скажу. Ви кажете, що він спокутував гріхи всіх людей, а я вам скажу: Воно того не варте. Воно того не варте.

Увечері вони пішли з караваном, що прямував до островів, і в їхній поведінці відчувалась відчуженість, щось подібне до страху, а може, роздратування та відраза. Але вони залишили мені грошей та їжі, а також залишили відчуття, що я й досі перебуваю під їхнім захистом. Бути з ними ввічливою було зовсім неважко. Вони аж ніяк не дурні. Я у захваті від їхньої передбачливості, вміння все розрахувати, відданості, від того, що вони не схожі на неголених дикунів і божевільних, на чоловіків, не здатних дивитися в очі жінці, що приходили в мій дім після смерті чоловіка і цілісінькими ночами говорили з моїм сином про бозна-що. Вони одержать перемогу і доможуться свого, а я помру.

Я більше не ходжу до синагоги. Це — в минулому. На мене обов’язково звернуть увагу, бо я не схожа на інших. Але я разом з Фариною ходжу до іншого храму, а іноді я йду туди сама — ранками, ледь прокинувшись, або в сутінках, коли у світ приходять тіні, провісники ночі. Я рухаюся тихо. Я пошепки звертаюся до великої богині Артеміди, котра щедро відкриває обійми, готова всіх нагодувати своїм молоком. Я розповідаю їй, як мені хочеться заснути в сухій землі, спокійно перетворитися на порох, заплющивши очі, де-небудь під деревами. А поки що, прокидаючись уночі, я хочу більшого. Я хочу, аби того, що сталося, не було, щоб усе пішло інакше. Як легко могло все скластися! Як легко було б визволити його! Для цього не треба було б великих зусиль. Навіть сама думка про це приносить мені полегкість. Вона розсіює темряву і притлумлює скорботу. Я почуваюся, як подорожній під палючим сонцем, утомлений довгою дорогою через пустелю, коли він піднімається на пагорб і бачить унизу місто, що сяє, наче опал в оточенні смарагдів, багате місто, у якому є колодязі й дерева, ринок, повний риби, домашньої птиці, плодів, де розливаються аромати їжі та прянощів.