Бунт моїх колишніх

— Часи такі. Сам себе від шпани всілякої не захистиш — ніхто не захистить. У мене офіс тричі грабували. А тепер от, сволота, машину викрали… Звик я до своєї «Тойоти», як до рідної. Виродки! Спіймаю — ноги повисмикую.

Тут я цілком розуміла Ожигова. Авто й для мене було не тільки засобом пересування. «Форд» був другом. Ожигов до свого авто ставився так само, тому я щиро співчувала йому, про що відразу й повідомила. Хвилин п'ять ми поговорили про ступені прихильності людей до машин і машин до людей.

— Ці Діти Дєточкіна, до речі, самозванці! Так і напиши про них.

— Чому? — здивувалась я. — Тобто, я розумію, звичайно, що насправді в того Дєточкіна, може, й не було дітей, але…

— Не в тому річ. Вони, суки, справжніми Дітьми Дєточкіна прикриваються. Ще в часи Союзу, у вісімдесяті роки існувала така дисидентська група. Всесоюзного, між іншим, масштабу була організація. Міст із двадцять, географічно абсолютно розрізнених, точно охоплювала. Отож ті були справді борцями за ідею. Вони в партійних гнид, що штани в кабінетах просиджували, а народові жити не давали, відбирали майно. Матеріальну допомогу дитячим будинкам і незаможним забезпечували.

— Не знала, що таке було. І в нашому місті?

— У нашому — особливо активно.

— Не віриться якось, — знизала я плечима. — Напевне, собі все залишали, прикривалися тільки дитячими будинками. І потім, хто дозволив їм судити, має право ця партійна шишка на матеріальні блага, чи не має?

— Не має! — Ожигов люто жестикулював. — Ви, молодь, просто зіпсовані новим часом! Ми у вашому віці дійсно вірили в ідеї. Ні про який зиск і мови бути не могло! А партійні шишки? — Ожигов аж почервонів. — Ти навіть уявити собі не можеш, дівчинко, скільки доль згубили всі ці мерзотники… Ми знали і мстилися. І справедливість була на нашому боці!

Ожигов знову вдарив по столі, і цього разу в його жесті я не помітила нічого штучного.

— А ви це все звідки знаєте? — як звичайно, я спочатку запитувала, а потім починала кусати себе за язика.

— Чув. Знайомі розповідали… — спокійно відповів Ожигов, дивлячись просто мені у вічі. — А ті, хто зараз працює — самозванці й тварюки. Порядним ім'ям прикриваються, а самі в чесних людей машини крадуть… Повбивав би!

— А далі? — схоже, це тепер стало моєю улюбленою фразою.

— А далі всі вони потрапили б у пекло, де…

— Та ні. З тими радянськими Дітьми Дєточкіна, що було?

— Ватажків посадили. Рядових дисидентів-лицарів полякали трохи, змусили принишкнути.

Так. Розмовляти з Ожиговим справді було цікаво. І не важливо, що отримана інформація швидше за все виявиться непотрібною Шурикові. Не варто судити про порядність людини з її власних слів. Головне — я дізналася про безліч корисних речей. Чомусь неприязнь до зайвих таємниць якось підозріло швидко випарувалася з мого серця. Довелося подумки вилаяти себе за безпринципність, але впокоритися і на догоду власній цікавості запитувати далі.