Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Коли Джон був хлопчаком у Зимосічі, то завжди захоплювався Юним Драконом, королем-хлопчиком, що завоював Дорн у віці чотирнадцяти років. Незважаючи на байстрюцьке походження — а може, і завдяки йому — Джон Сніговій мріяв повести вояків до слави так само, як король Даерон, мріяв звойовувати і підкорювати. Ось він дорослий чоловік, Стіна тепер належить йому. Але його мучив один сумнів за іншим, і навіть їх йому не вдавалося скорити.
Даянерис
Табір смердів так гидко, що Дані ледь не задихнулася. Пан Барістан скривився і мовив до неї:
— Вашій милості не варто було тут з’являтися. Ці чорні випари згубні для здоров’я.
— Я кров дракона, — нагадала йому Дані. — Де ви бачили дракона з різачкою?
Візерис часто повторював, що Таргарієнів не зачіпають хвороби пересічних людей. І скільки вона могла судити, не помилявся. Сама Дані пам’ятала, як потерпала від холоду та голоду, але жодного разу — від лихоманки чи іншої пошесті.
— І все ж, — правив своєї старий лицар, — я почувався б спокійніше, якби ваша милість повернулися до міста.
Мури Меєрину з кольорової цегли залишилися за версту позаду.
— Кривава різачка — прокляття кожного війська в полі, починаючи від Віку Світанку. Дозвольте нам роздати харчі без присутності вашої милості.
— Завтра роздасте самі. А зараз я тут і хочу все бачити, — відповіла Дані та вдарила срібну п’ятами.
Решта рушила разом. Джохого поїхав попереду, Агго та Рахаро — зразу позаду, тримаючи напоготові довгі дотракійські батоги, щоб відганяти слабих та напівмертвих. Пан Барістан сидів праворуч на зозулястому сірому; ліворуч її захищав Симон Смугаста Спина з «Вільних Братів» та Марселен з «Материних Воїв». За очільниками рухалися шість десятків вояків, що боронили від грабунку вози з харчами. Кінні та озброєні, дотракійці, Мідні Звірі та відпущенці — усіх поєднувало одне спільне почуття. Всі разом ненавиділи покладений на них обов’язок.
Астапорці дибали за ними жалюгідною і страхолюдною юрбою, що довшала і ширшала з кожним кроком. Дехто щось проказував мовами, яких вона не розуміла, а дехто вже й язиком не міг ворушити. Безліч рук простягалося до Дані, безліч колін ставало на землю обабіч її срібної.
— Мати! — закликали до неї голоси говірками Астапору, Лису і Старого Волантису, горловою дотракійською та пливкими, дзюркотливими карфійськими зворотами, ба навіть посполитою мовою Вестеросу. — Мати, благаємо… мати, допоможи моїй сестрі, вона хвора… дай мені хліба для моєї малечі… молю тебе, у мене старий батько… поможи йому… порятуй її… не покинь мене…
«Я вже не маю для вас ані помочі, ані порятунку» — подумала Дані у відчаї. Астапорцям не лишилося куди подітися. Тисячі їх сиділи ззовні товстих мурів Меєрину: чоловіки та жінки, діти, старі, крихітні дівчатка і новонароджені немовлята. Багато було хворих, більшість голодувала, і всі приречені були на смерть. Даянерис не сміла відчинити браму і впустити натовп до міста. Тому намагалася робити бодай щось — надсилала цілителів, Блакитних Грацій, чароспівців, костоправів. Але багато з них теж заслабло, і жоден не зумів навіть сповільнити стрімке поширення різачки, що приїхала блідою кобилою.
Відокремлення здорових від хворих теж не врятувало справи. «Непохитні Щити» зі шкури лізли, відтягаючи чоловіків від їхніх дружин, а дітей від матерів — поки астапорці лементували, хвицялися і закидали їх камінням. Наступного дня хворих знаходили мертвими, а здорових — хворими. В підсумку, віддаленням одних від інших не досягли геть нічого.
Навіть годувати натовп за мурами ставало дедалі важче. Щодня Дані надсилала стільки харчів, скільки могла, та людей прибувало, а запаси танули. Ще й візників, охочих доправляти вози, меншало — надто багато побувалих у таборі підчепило кляту пошесть, а на інших напали дорогою назад. Напередодні перевернули одну гарбу, вбили двох вояків; власне, саме тому цариця і вирішила роздати харчі власною особою. Кожен радник, почувши про це, починав гаряче відраджувати — хоч Резнак, хоч Голомозий, хоч пан Барістан — але Даянерис непохитно стояла на своєму.
— Я не відвернуся від них, — уперто правила вона своєї. — Цариця мусить знати страждання свого народу.
Чого її народові справді не бракувало, то це страждань.
— У таборі вже не лишилося ані коня, ані мула, хоча багато астапорців приїхали верхи, — доповів Марселен. — Вони усіх з’їли, ваша милосте. А ще всіх щурів і помийних собак, яких зуміли впіймати. Дехто вже починає їсти трупи власних родичів.