Хроніка заводного птаха

Борис казав правду. Ми давно виставляли ці вимоги перед табірним начальством, але завжди діставали різку відмову.

„І що ти вимагаєш навзамін?“ — запитав я.

„Нічого особливого, — сказав він, усміхаючись і розводячи руками. — Мені потрібні тісні, добрі стосунки з японцями. Потрібна їхня допомога, щоб спровадити звідси групу товаришів, з якими важко знайти спільну мову. Багато в чому наші інтереси збігаються. То чому б нам не об’єднатися? Як кажуть американці, give and take, тобто ти мені — я тобі. Ти мені допомагаєш — я тобі нічого поганого не роблю. Обшахровувати не збираюся. Не прошу, щоб ти мене любив. Була між нами прикра неприємність, це правда. Але слова дотримую. Коли щось пообіцяв, то так воно й буде. А те, що було, за водою попливло.

За кілька днів я хотів би отримати від тебе чітку відповідь на цю пропозицію. Гадаю, варто спробувати, адже ви нічого не втрачаєте. Згоден? І ще одне: ця розмова має залишитися між нами. Можеш розповісти про неї тільки особливо довіреним людям. Правду кажучи, серед вас затесалося кілька донощиків, що співпрацюють з членом Політбюро. Гляди, щоб до їхніх вух це не дійшло. Якщо вони дізнаються — нам буде швах. Наразі я тут не всесильний“.

Повернувшись у зону, вирішив потай поговорити про пропозицію Бориса з однією людиною — колишнім підполковником, сміливим і рішучим, з розумною головою. Він командував військами, що захищали гірську фортецю на Хінґані до останку й відмовлялися підняти білий прапор навіть тоді, коли Японія вже капітулювала. У таборі серед японських військовополонених він уважався головним авторитетом, рахувалися з ним також росіяни. Приховавши те, що сталося на Халхін-Голі з Ямамото, я розповів йому про Громова — про те, що раніше він був офіцером держбезпеки і яку пропозицію зробив. Підполковник, видно, зацікавився можливістю позбутися партійного начальника, який керував шахтою, і домогтися для японців створення хоч якогось самоврядування. Я попередив: Борис украй небезпечний, справжній хижак, майстер плести інтриги, якому не можна безоглядно довіряти. „Можливо, він таким і є, — відповів підполковник. — Але він правильно сказав, що нам втрачати нема чого“. Я не знайшовся, що відповісти на такі слова. Я подумав, що коли справді щось із цієї домовленості й вийде, то гірше, ніж зараз, не буде. Але я страшно помилився. Правильно кажуть: пекло не має дна.