Безсоння

Надворі завивав вітер — глухий, порожній звук у ринві, немов найбільший у світі хлопчисько — Нірвана — дув у горлечко найбільшої у світі пляшки, і Ральфові здалося, що, можливо, у житті немає нічого кращого, ніж лежати в м’якому ліжку, обіймаючи сплячу жінку, коли осінній вітер стогне зовні твого раю.

Але все-таки було й краще — принаймні одне, — відчуття засинання, м’якого занурення в прекрасну ніч, сковзання в потік невідомого, — так каное зісковзує зі стапеля й плавно рухається по водах широкої, величної ріки в яскравий сонячний день.

«Із усіх речей, які привносять радість у наші шот-таймерівські життя, сон, вочевидь, найкращий», — подумав Ральф.

І знову на вулиці бушував вітер (тепер його завивання чулося оддалік), а коли Ральф відчув, що хвилі величезної ріки прийняли його, він нарешті зміг визначити почуття, яке охопило його, коли Луїза, оповивши його рукою, легко й довірливо, немов дитина, заснула поруч. У цього переживання безліч імен — мир, безтурботність, здійснення мрій, — але тепер, коли дує вітер, а Луїза злегка похропує уві сні, Ральфові здалося, що це одна з тих рідкісних речей, які відомі, але абсолютно не поіменовані: структура, аура, можливо, цілий рівень існування в потоці буття. Це був ніжний і гладенький червонясто-брунатний спокій; це тиша після виконання важкого й такого важливого завдання.

Коли знову подув вітер, доносячи віддалені звуки сирен, Ральф його не почув. Він спав. Йому приснилося, що він вставав у туалет, і він припускав, що то був не сон. Йому снилося, що вони з Луїзою повільно, солодко, чудово кохалися, і це також цілком могло виявитися не сном. Якщо й були інші сни або моменти пробудження, він їх не пам’ятав, і на цей раз не було ніякого різкого підйому о третій або четвертій ранку. Вони проспали — іноді самі, але частіше пригорнувшись один до одного — до сьомої години суботнього вечора, майже двадцять дві години, і цим усе сказано.