Спомини запорожця

Робить нема чого, треба радить. Пішов з цією справою в поліцію. Там сказали принести списки, написані по поданій формі і по дві малі фотографії на каждого. До нас за кілька днів пристало таких бездомних своїх з десяток. Всі були на положенні безправного заляканого зайця.

Саме Гринберг виплатив на артіль. Тут прийшла така думка. Забезпечиться харчами на тиждень, а що оставалось, хватало заплатить фотографові та одного з давадцяти так-сяк одіть і обуть. Про це повідомив свою компанію, і всі (крім двох) згодились. Поки всі не будуть одіті, гроші будуть у мене. Одіваться будуть по жеребку, як випаде. В тім першім убранні всі по черзі підуть остригтись і до фотографа. Все одбувалось в приспішеному темпі. Перший був одітим і обутим Іван Радченко, мій козак, здоровенний, неряшливий, навіть рідко умитий. Була морока з черевиками, бо на його здоровенні ноги насилу найшли по мірі. Так ото в тім самім светрі і піджакові знімалось з 20 чоловік. Гноянкові тільки дав я своє убрання.

Коли за тиждень приніс я посвідчення з печатями та фотографіями, з правом проживання в Бресті та повіті, піднявсь такий гармидер, що аж стіни тряслись. Один співав, другий щось кричав, той мовчки втирав очі, а підполковник Шурка Болдирів пішов в танець, навприсядки, повзунком, дорожкою, решта грала на гребінцях, била в долоні, сковороду.

Як би не було, минута особлива. Ніхто не одішле до табору, не затримає в арешті як бродягу. Всі споважніли, почули за собою право на проживання не криючись, на труд.