Чвара королів

Давос бачив погляди, що пробігли між панством, коли він їхав поміж них до короля. Тут зібралися не цибульні лицарі, а гоноровите шляхетство зі старих та шанованих домів. Звідкілясь він зрозумів, що Ренлі ніколи не завдавав їм таких образ. Наймолодший з Баратеонів народився з даром невимушеної чемності, якої прикро не вистачало його братові.

Зрівнявшись з королем, він стишив крок коня до повільної ристі.

— Ваша милосте.

Зблизька Станіс мав значно гірший вигляд, ніж Давосові здавалося здалеку. Обличчя його змарніло, навколо очей лягли темні кола.

— Перемитник має добре знатися на людях, — мовив король. — Що скажеш про цього пана Корнія Пенроза?

— Впертий чолов’яга, — обережно відповів Давос.

— Я б сказав, спраглий до смерті. Кидає моє прощення мені ж у лице. А заразом викидає геть своє життя і життя кожного у цих мурах. Чесний двобій? — Король пирхнув презирливо. — Напевне, він сплутав мене з Робертом.

— Його веде відчай. Яку іншу надію він має?

— Ніякої. Замок впаде. Але як пришвидшити справу? — Станіс трохи поміркував. За рівним стукотом копит — туп-туп — Давос чув тихий скрегіт зубів короля. — Князь Алестер закликає мене привезти сюди старого князя Пенроза, батька пана Корнія. Ти його начебто знаєш, так?

— Коли я їздив від вас послом, князь Пенроз привітав мене ласкавіше за інших, — відповів Давос. — Він змарнілий старий, володарю. Хворий, мало не при смерті.

— Флорент ладний влаштувати йому швидшу смерть. На очах його сина, з зашморгом на шиї.

Перечити людям королеви було небезпечно, та Давос присягнувся завжди казати правду своєму королю.

— Це підла справа, повелителю. Пан Корній радше побачить смерть батька, ніж зрадить ввірений йому обов’язок. Зиску ми не матимемо жодного, зате заплямуємо себе ганьбою.

— Якою ще ганьбою? — гарикнув Станіс. — Хочеш, щоб я подарував зрадникам життя?

— Ви подарували життя тим, хто їде зараз за нами.

— Чи не дорікаєш ти мені, перемитнику, за мою милість?

— Не смію й думати.

Давос злякався, чи не сказав забагато. Проте король тиснув безжально і невмолимо.

— Ти поважаєш того Пенроза більше, ніж моє власне значкове панство. Чому?

— Бо він вірний.

— І дурний, бо вірний мертвому узурпаторові.

— Так, — погодився Давос, — і все ж він вірний.

— На відміну від отих позаду нас?

Давос вже надто далеко зайшов, аби зараз вивертатися.

— Минулого року вони стояли за Роберта. Місяць тому — за Ренлі. Цього ранку — за вас. За кого вони стануть назавтра?

Станіс зареготав. То був раптовий порив, грубий та зверхній.

— Казав я тобі, Мелісандро, — мовив він до червоної жінки, — що мій Цибульний Лицар розказує мені саму лише правду.

— Вам краще знати, ваша милосте, — відповіла червона жінка.

— Мені тебе, Давосе, дуже не вистачало, — мовив король. — Так, нюх тебе не дурить — за мною тягнеться хвіст перебіжчиків. Моє панство нестійке навіть у своїх зрадах. Вони мені потрібні, годі казати, але якби ти знав, як мене нудить пробачати отаких посіпак, коли я карав кращих людей за менші злочини. Ти маєш повне право дорікати мені, добрий лицарю Давосе.

— Ви дорікаєте самі собі так, як ніколи не дорікну вам я, ваша милосте. Ви ж мусили забрати цих вельможних панів собі, щоб звоювати трон…

— Так, усіх до останнього пальця, — похмуро всміхнувся Станіс.

Давос мимохіть підняв скалічену руку до мішечка на шиї та помацав кісточки усередині. На щастя.

Король побачив його рух.

— Досі їх носиш, Цибульний Лицарю? Не загубив?

— Ні.

— А навіщо? Я часто питав себе.

— Вони мені нагадують, ким я був. Звідки узявся. А ще нагадують про ваш суд, мій володарю.

— То був правий суд, — зауважив Станіс. — Добра справа не змиває погану, а погана — добру. Кожну личить винагородити по заслузі. Ти вчинив звитяжно, але до того чинив злочини.

Він зиркнув за себе на князя Флорента і решту — веселкових лицарів та перебіжчиків, що їхали за ним на відстані.

— Пробаченому мною панству незле було б поміркувати про те саме. За Джофрі б’ється багато доброчесних воїнів, які помилково вважають його істинним королем. Я можу зрозуміти навіть північан з їхнім Роббом Старком. Але оці пани, що збіглися під корогви мого брата, знали напевне, що він — узурпатор. Вони обернулися спиною до істинного короля з єдиної причини — жаги влади та слави. Я знаю, чого вони варті. Так, я їх пробачив. Дарував прощення. Але нічого не забув.

На хвилину він замовк, міркуючи про майбутнє. А тоді раптом запитав: