![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
— Власне кажучи — не зовсім, — сказав вголос.
— Наш Союз, — провадив далі пан Різін, — ставить перед собою шляхетну мету! Відновлення нашої любої вітчизни в колишніх кордонах! І першим кроком до цього буде приєднання Зелеміню! Добровільне приєднання! Ми не можемо покинути на поталу чорногорським дикунам наших братів — зелемінців, котрі сповідують нашу віру, є моанськомовними і торкнулися до культурних надбань великої країни!
«Господи, — подумав я, — двадцять років тому ви, пане чорро, при слові «культура» хапалися за пістоля, бо вам здавалося, що з вас кепкують… А тепер бач… Яка красномовність!»
— Власне, — мовив я вголос, — я, мій пане, простий вояк… Гарним словам не навчений. От, аби ви мені шабельку дали, та до бою повели… А то говорите ви складно-ладно, а мені-то з цього який зиск?
— Шаблю вам дадуть, пане Клівзін, — мовив Ковтін заспокійливо, — не хвилюйтесь… Ви маєте виїхати до селища Ешшар. Там наш табір. Там вам і видадуть зброю. От лише одна біда, що ви не схожі на хетанця.
— Я, мій пане, — мовив я бундючно, — моанський дворянин. Чистокровний!
— Охоче визнаю це, пане Клівзін, — всміхнувся Ковтін, — однак ця акція потребує людей хетанської крові… а їх, на жаль не вистачає. Чоррін Ідрен були відбірним військом… Я сам служив свого часу в Жердельському полку… Але… Майже всі мої колеги полягли або в Тарзі, або під Збраславом… Тому доводиться набирати всіх, хто хоч трохи знає Моахетанг. Та дещо вже приготоване. Грим… Перуки…
— Хай Бог милує, але ж я не в лицедії наймаюся! — вигукнув я зі щирим здивуванням.
— Грим і перука потрібні будуть, аби зробити з вас хетанця, пане Клівзін, — пояснив Ковтін, — і то не просто собі хетанця, а чорногорця. Завдання наше буде простим. Провідники — кедаги переводять нас через так званий кордон. Поблизу Предслави є низка мейдистських сіл. Ми вриваємося в перше-ліпше, підпалюємо церкву, розганяємо селюків. Якщо й прикінчимо когось при тому — Господь своїх знає, то хай і розбирає, хто там наш, а хто не наш…
— Ні чорта не розумію, — озвався я ошелешено, — я думав, що ми йдемо бити поган чорногорського князя, а ви говорите, що треба своїх різати…
— Терпіння, пане Клівзін, — мовив Ковтін, — нам потрібно, аби всі приймали нас за чорногорців того вилупка Зельма. Тому й різати треба вибірково… Священників. Напівкровок. Ба, навіть якщо під руку потрапить північанин — за це не покарають.
«Чорт забирай, — подумав я, — чи не бісів розум придумав отаку вихватку… Просто і зо смаком… Це явно ідея нового начільника таємної служби. Отого Лускіна…»
Ковтін тим часом роздивлявся Веданга, котрий сидів навпочіпки, за кедазьким звичаєм, біля дверей, і, здавалося, дрімав.
— Підведися! — скомандував Різін, і юнак звівся на ноги.
— Це за нього мені говорив Хадін, — сказав капітан, — що ж… Якщо немає кращого — зійде й кедазький напівкровка… Як звешся, пес? Чи чуєш, поріддя ельфа?
Я зробив Дракону лише йому помітний знак. Знак той означав — починай діяти. Далі розпитувати Ковтіна було небезпечно, а мені дуже хотілося знати весь план в цілому.
— Поріддя ельфійки, — прошипів Веданг, і очі його спалахнули багряним вогнем, — чи чуєш, гієно? Дивись сюди! Пильно дивись!
Не хотів би я, аби ось так колись на мене глянули… Ковтіна ніби прицвяхувало до стільця. Він ловив ротом повітря… Очі його почали закочуватися.
— Моє ім’я, — видихнув Дракон, — Мечислав… Князь Ведангу… Руженич… Дивись на мене, чорро… Пильно дивись!
Ковтін випростався і раптом осунувся на спинку стільця. Тепер він мав вигляд чи-то п’яного, чи-то сплячого.
— Запитуйте, — сказав Веданг, — тільки коротко й по суті. Він відповідатиме.
— Скільки таких загонів? — спитав я, трошки хвилюючись.
— Шість — озвався Ковтін
— А для цієї справи?
— Один. Мій.
— Чому один?
— Вбрання… Перуки… Не вистачає.
— Початок?
— Через місяць…
— Решта загонів?
— Переходить кордон за нами.
— Проміжок часу?
— Два тижні?
— Для чого?
— На порятунок, — раптом ошкірився Ковтін, і мною аж тіпнуло.
— Завдання?
— Піднімати селюків, іти з ними на Предславу. Оголосити місто столицею визволеного Зелеміню.
— А наш загін?
— Просувається до Зелібору…
— Коячи по дорозі те саме?
— Так….
— Керівник з Моани?
— Горошт Хадін
— Чия він людина?
— Лускіна.
— Хаор Лірін?
— Пішак… Вербувальник
— Автор пляну?
— Лускін… Схвалено Імператором.
— Ще б пак, — пробурмотів я, — не було б схвалено… Мечиславе, синку, з мене досить… Залиш його живим… І зроби так, аби він про все забув.