![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
Поволі затихає Ігворра, і у Високому Замку Дана за допомогою Ружиці зтирає з рук та обличчя крем кольору бронзи.
— Він навіть не захотів мене поцілувати, — говорить Дана до дзеркала, а Ружиця трохи не впускає скринечку з пахощами.
— Хто цей гидкий нечема, панно? — насмілюється вона спитати.
— Мій квіт дикої ружі, - говорить Дана, але вже не плаче. Її личко є спокійно-задумливим. Вона згадує той танок жаги і переконується, що Веданг таки її кохає. Але… Невже й насправді соромиться свого обличчя? Дурний, любий Руженич…
— «Ах, крила, — стиха починає наспівувати Дана, — здіймали птахи в надвечір’ї…»
Ружиця задоволено дивиться на повеселілу панну, а та раптово підморгує їй і говорить зовсім по-вояцькому:
— Проб’ємося!
Наступного ж ранку, замість того, щоб журитися та плакати, як-то належить панні, яку відштовхнув коханий, Дана вирушила до зброярні. Там було порожньо — молоді воїни відсиплялися опісля карнавалу.
Дівчина взяла свого меча й почала робити вправи та випади, сподіваючись, що хтось з юнаків спуститься вниз для парного бою. І зовсім не здивувалася, побачивши на порозі зали Веданга. Мечислав мав вигляд замислений та сумовитий. Дана подарувала йому свій найяскравіший усміх і мовила:
— Двобій, Руженичу? До першої крові?
Веданг так само замислено зняв зі стіни «Золоту троянду». Зробив випад… Ще один…
А у Дани в голові звучить мелодія «Веж Ігворри»… Танок… Смертельний танок з володарем меча… З володарем життя і смерти… З володарем її любові…
— О, Дано! — вигукує юнак заскочено, побачивши кров на білому рукаві її сорочки, — я не хотів… Дано…
— В давніх сувоях написано, — мовить дівчина ледь насмішкувато, — що зброя не виймається для гри, але тільки для битви…
— Може, покликати Кролла? — пропонує Мечислав розгублено, — Тобі боляче, Данусю?
— Вчора, — різко говорить дівчина, — боліло більше, Руженичу…
— Дано, — говорить Дракон, — ти маєш мене зрозуміти… Я можу повірити, що ти можеш не помічати моєї зовнішності… Що ти є щирою у твоїх почуттях. Але поруч з тобою я маю жахливий вигляд… Я не хочу, щоб мене жаліли…
— Це все? — запитує холодно Дана, — а ти певен, Мечиславе Ведангський, що тебе жалітимуть, а не заздритимуть тобі?
— Справа не тільки в цьому, — зітхає Дракон, — в моїх жилах — отруєна кров. Я вірю, що ти змогла забути про це і бачиш в мені лише ельберійця дивної крові. Але ж я — напівкровний, Данусю… І в нашій дитині буде чверть від Шрежіна. Ціла чверть… Я хотів би мати дитя, я любив би нашого сина так, як мене не любили ніколи, але раптом воно буде схожим на…на оте? Тілом, або ще гірше — духом? Хіба дух гідного дивного зможе втілитися в… в мого сина?
— Дух гідного дивного в твоєму тілі, Руженичу, — відбиває Дана і цей удар, — чи може ти сумніваєшся в цьому. Ти й досі не віриш, що колись був Воїславом — месником?
— Тоді мені потрібно повірити і в те, що я в минулому житті кривдив тебе, — зітхає Веданг.
— Так чому продовжуєш робити те саме? — різко запитує дівчина, — досить оцих балачок, Руженичу! Ти, володар меча, насправді є боягузом, котрий боїться власної любові. Подумай над цим! Помедитуй!
І Дана йде геть, зоставивши Мечислава стояти в глибокій задумі з мечем у руці. Навідує Кроллу, котрий змазує їй подряпину, стиха дорікаючи за необережність. А коли хоче піти до книгозбірні, її зупиняє Ружиця.
— Моя панно, — говорить, — вас хоче бачити пан Сіроманець Вовчур…
— То нехай йде до книгозбірні, - говорить Дана, — я чекатиму на нього там.
Начільник оборони Ігворри чимось явно заклопотаний. В руці він тримає невеличкого сувійчика.
— Панно князівно, — починає він трохи не з порога, — ранок вам добрий.
— Заходьте і присаджуйтесь, — чемно відповідає Дана, — рада вас бачити, пане Сіроманцю.
— Я, власне, панно, — мовить Вовчур, — прийшов вас сватати…
— Але ж ви одружені! — вихоплюється у Дани.
— Власне кажучи, — вмощується в кріселку вояк, — я маю сватати вас для Ратимира, сина мого улюбленого небожа Новомира. Я взагалі — то говорив йому, Ратимиру тобто, що він або освідчувався в коханні сам, як-то й належить дивному, або засилав старостів, як-то заведено у людей в долинах. Ну там — «ми багатого князя люди, слуги вірні, мисливці хоробрі, бачили в лісі куницю — красну дівицю…»