Останні орли [= «Гайдамаки»]

Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел…

Добру годину їхали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур’яном та реп’яхами; їхати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв.

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй — втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об’їхавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.

— Кепськi справи!.. — сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.

— А як конi? — спитав вiн.

— Далi не пiдуть, геть з нiг падають, — похнюпившись, вiдповiв диякон. — Звелися нi на що пiсля вчорашнього…

— Виходить, кiнець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її цiну!

— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тiльки чи не спробувати…

— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрваної струни. — На все воля господня… що без неї нашi уповання? I радiсть, i щастя — все тлiн! Ми виконаємо свiй обов’язок… покладемо голови за вiтчизну… Але ти, панно, така молода i життя твоє ще знадобиться батькiвщинi… Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм’ям царицi вимагай захисту…

— Мiй орле! — гордо вiдповiла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя… i в яку хвилину? Коли мої друзi жертвують ним за своїх братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi… Та й навiщо менi без вас… без лицарiв, без отамана… життя?

— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…

— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней i кинутись у кукурудзу!

— Нi! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайцi — то не козацький звичай! Тiкати — тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з’єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрiбнi, а ховатися од смертi — це ганьба!

— То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше…

— Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?

— I справдi, пане отамане! їй-богу, дiло!