Ґарґантюа і Пантаґрюель

— Атож (відповів Загреба). Я стрижу тестони з їхньої кабзи.

— Богом свідчусь (сказав Панурґ), у мене ви ламаного шага не виловите, але я вас, вашець, ось про що прошу: відведіть мене до апедевтів, а то ж ми самі з країни вчених, хоть мене, сказати по щирості, вона так нічому й не навчила.

Гомонячи отак, перехопилися вони через брід і прийшли на Острів апедевтів. Пантаґрюеля великим дивом здивував лад тутешніх осель і жител: люди тут мешкають у величезних чавах, до яких ведуть десь із півсотні східців угору, але перш ніж попасти до старшого давила (а там є ще й малі, і великі, і потаємні, і середні, і всякі інші гніти), треба перейти довжелезний перистиль, де виставлене все катівське справилля: шибениці, щипці, скрипиці, диби, кайдани, здатні будь-кому холоду нагнати.

Загреба, бачачи, як Пантаґрюель на це все витріщився:

— Пане (сказав), ходімо далі, це все марнички.

— Гарні марнички! (скрикнув брат Жан). Душею теплої моєї матні свідчусь, ми зубами цокочемо зі страху. Я б волів випити, ніж на це страхіття дивитись.

— Ходімо, — сказав Загреба.

Потім він підвів нас до невеличкої, притуленої ззаду праси, яка острівною мовою називається Пітіас[481]. Можете собі уявити, як угонобили тут себе метр Жан і Панурґ, бо до їхніх послуг були мальвазія, міланські сосиски, гиндики, каплуни, дрохви та інша смакота, належно зготована і присмачена.

Малий підчаший, укмітивши, як ласо брат Жан позирає на пляшчину, виставлену біля буфету, на белебні від пляшкової когорти, сказав Пантагрюелеві:

— Пане! Я бачу, як один із ваших пускає бісики он тій плящчині. Благаю вас не займати її, вона для панства.

— Як? (сказав Панурґ). У вас тут і панство? Я ж бачив, усі тут під гнітом.

Тоді Загреба привів нас чорним ходом до кімнатки і показав нам панство, которе у великих чавах засідало, сказавши, що входити сюди без дозволу заборонено, але нам буде видно їх у віконце, а нас ніхто не побачить.

До віконця підступивши, ми вгледіли, що у великих чавах душ двадцять-двадцять п'ять вішальників круг одного здоровенного катюги засідають за зеленим сукном, засідають і все перезираються, а руки у них завдовжки з ногу журавлину, нігті ж ступнів у два, не менше, бо стригти нігті їм заборонено, ось вони у них і позакандзюблювались, не кажи ти закарлюки або ж чіп'я; аж це їм подали величезне виноградне гроно з екстраординарної лози, що часто приводить людей на ешафот. Щойно гроно появилось, як його кинуто у винотоку, і скоро від нього не зосталося жодної виноградинки, з якої б не вичавлено золотого соку, отож, як його витягли, воно було таке сухе і видушене, що тільки бери і викидай. А Загреба нам сказав, що такі пишні кетяги попадаються рідко, проте чавило у них ніколи не вакує.

— А чи багато, куме (спитав Панурґ), у вас цієї лози?

— Багато (відповів Загреба). Бачите оцей кетяг, що його он кладуть під винодавлю. Це з десятинної лози. Вона вже днями побувала в точилі, та тільки сік її попівською кубушкою тхнув, і панству приварку тут було малувато.