Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Тремтячими пальцями вона розгорнула його й прочитала:
“Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе…”
Сльози бризнули в неї з очей, і вона не змогла далі читати, а серце так закалатало, що, здавалося, ось-сісь розірветься від радості. Притиснувши листа до грудей, вона метнулася східцями вгору й у хол, проминула вітальню, де всі домашні метушилися, заважаючи одне одному, біля непритомної Мелані, і забігла др кабінетику Еллен. Вона замкнула за собою двері, впала на стару прогнуту канапу і, сміючись та плачучи, стала цілувати листа.
“Люба моя,- шепотіла вона,- я повертаюсь додому, до тебе”.
*
Тверезий глузд підказував їм, що Ешлі - хіба що у нього виростуть крила - не дістанеться з Іллінойсу до Джорджії раніш як за кілька тижнів, а то й місяців, але мимоволі серце у кожного з них починало шалено битися щоразу, тільки-но якийсь солдат завертав на алею, що вела до будинку. Будь-яке бородате опудало могло виявитись Ешлі. А якщо не Ешлі, то, може, носієм якоїсь вістки про Ешлі чи листа від тітоньки Туп про нього. Чорні й білі, всі дружно кидалися до веранди щоразу, коли хтось підходив з алеї. Досить було з’явитись людині у формі, як кожен біг - хто з дровітні, хто з вигону чи й бавовникового поля. Протягом місяця після одержання листа майже вся праця у господарстві була занехаяна. Ніхто не хотів бути здаля від дому на ту хвилину, коли Ешлі прийде, і Скарлет менш за всіх. Тож і не могла вона вимагати від інших виконання обов’язків, коли сама занедбала свої.
Але спливали тиждень за тижнем, а Ешлі все не показувався і ніяких звісток про нього не надходило, отож поволі життя у Тарі вернулося у своє звичайне річище. Тужливе чекання теж має свої межі. Однак душу Скарлет уже почали обсідати неспокій і тривога: його ж могло дорогою спіткати якесь лихо! Рок-Айленд так далеко, і коли Ешлі звільнили з табору, він міг бути кволий та хворий. І у нього нема грошей, а дорога пролягає через край, де конфедератів просто ненавидять. Якби вона знала, де він, то послала б йому гроші, усі до останнього цента, хай навіть довелося б тут голодувати, аби тільки він швидше вернувся поїздом додому.
“Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе”.
Коли вона вперше прочитала ці слова, то, охоплена радістю, зрозуміла їх так, що Ешлі повертається саме до неї. А потім, трохи охоловши, усвідомила, що він поверта- єтья все-таки до Мелані, до тієї Мелані, яка відтоді носилась по будинку, співаючи з радості. Часом у Скарлет зринали гіркі думки: і чому Мелані не померла при пологах в Атланті? Це дуже добре усе владнало б. Тоді, перечекавши задля пристойності належну годину, вона вийшла б заміж за Ешлі й стала б доброю мачухою маленькому Бо. Після таких думок Скарлет більше не поривалася молитись, прохаючи прощення в Бога - мовляв, нічого такого вона не думала насправді. Страх перед Богом уже не обтяжував її.
Солдати приходили поодинці, по двоє й цілими десятками, і щораз голодні. Скарлет думала в розпачі, що вони гірші за сарану. Вона знов і знов кляла давній звичай гостинності, що розквітнув на Півдні в добу достатку, звичай, який вимагав кожного подорожнього, шляхетного чи й простого, нагодувати й напоїти - і його самого, і коня,- дати їм нічліг, та й узагалі прийняти якнайпривіт- ніше, і лише тоді відпустити у дальшу дорогу. Скарлет розуміла, що ця доба минула на безрік, але інші в домі цього не розуміли, як не розуміли й солдати, і кожного з цих прибульців зустрічали у Тарі, мов давно сподіваного гостя.
А що черідці солдатів кінця-краю не було, то у серці Скарлет лишалося дедалі менше співчуття. Прибульці ж поглинали запаси, признач єні для мешканців Тари,- городину, над грядками якої вона гнула хребта, харчі, купувати які вона мусила за багато миль від дому. З харчами тепер було дуже сутужно, а грошей у гамані янкі не могло вистачити на вічність. Там лишилось усього кілька зелених банкнот і дві золоті монети. І з якої рації вона повинна годувати цю орду голодних людей? Війна скінчилася. Солдати вже ніколи більше не боронитимуть її оселі від ворога. Тож вона наказала Поркові, що коли в домі будуть ці гості, подавати на стіл якомога менше їжі. Так тривало, аж поки Скарлет помітила, що Мелані, яка й досі ще не зміцніла після народження Бо, бере собі лише крихти своєї пайки, а решту каже Поркові, щоб віддавав солдатам.
- Не роби цього, Мелані,- дорікнула їй Скарлет.- Ти й сама квола, коли не їстимеш як слід, то знову зляжеш, і доведеться комусь коло тебе ходити. А їм можна й недоїсти. Для них це не первина. Вони вже чотири роки так животіють’, і нічого їм не станеться, як ще трошки потерплять.