Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Що стосується співвідношення ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК із спеціальними правилами ст. 221 — 223, 225, 226, 229 — 233 ЦК, то з урахуванням ч. 3 ст. 216 ЦК воно виявляється надто ускладненим. Конкретні висновки з цього приводу викладаються у коментарі до перелічених статей. Тут автори визнали за необхідне тільки повторити загальні правила, що встановлені ст. 216 ЦК та застосовуються, якщо не встановлені винятки: 1) сторони недійсного правочину повертають одна одній в натурі все отримане за правочином; 2) у разі неможливості повернути отримане в натурі відшкодовується його вартість за цінами, що існують на день відшкодування; 3) винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки; 4) винна сторона відшкодовує іншій стороні моральну шкоду.

Під особливими правовими наслідками окремих видів недійсних правочинів (ч. 3 ст. 216 ЦК) слід розуміти не тільки стягнення отриманого за правочином в дохід держави (ст. 208 ГК [42]), стягнення збитків у подвійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК), а й інші особливі наслідки, що встановлені ч. 3 — 6 ст. 221; ч. 3 ст. 222; ч. 3 ст. 225; ч. 3 — 4 ст. 226; ч. 2 ст. 227; ч. 2 ст. 229; ч. 2 ст. 230; ч. 2 ст. 231; ч. 2 ст. 232; ч. 2 ст. 233 ЦК. Під «особливими умовами» застосування наслідків недійсних правочинів маються на увазі такі: 1) дієздатна сторона знала про вік малолітнього, з яким укладається правочин (ч. 4 ст. 221 ЦК); 2) сторона знала про стан фізичної особи — іншої сторони правочину (ч. 3 ст. 225 ЦК); 3) сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони правочину або могла припустити такий її стан (ч. 4 ст. 226 ЦК); 4) недбалість сторони, що помилялася при вчиненні правочину, або необережність іншої сторони (ч. 2 ст. 229 ЦК); 5) застосування обману (ч. 2 ст. 230 ЦК); 6) особа скористалася тяжкою обставиною (ч. 2 ст. 233 ЦК).

9. У ч. 1 ст. 208 ГК [42] відтворюється положення ст. 49 раніше чинного Цивільного кодексу, що передбачає наступні варіанти наслідків недійсності правочину (термінологія ст. 207 та 208 ГК бажає кращого, але ж зрозуміло, про що йдеться. Тому відмова в позові про визнання на підставі ст. 207 та 208 ГК недійсним правочину та застосування відповідних наслідків тільки тому, що в цих статтях ідеться про недійсність зобов'язання, було б неправильним): 1) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства і виконали обов'язки за правочином, все одержане ними на виконання зобов'язання стягується в дохід держави; 2) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства, але свої обов'язки виконала тільки одна сторона, отримане за правочином стягується в дохід держави. У дохід держави із сторони, що отримала-виконане, стягується те, що належить стороні, яка виконала зобов'язання за правочином, на відшкодування виконаного; 3) якщо правочин, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, повністю або частково не виконано ні однією із сторін, наслідки, передбачені ч. 1 ст. 208 ГК, не застосовуються; 4) за наявності лише в однієї сторони наміру діяти всупереч інтересам держави і суспільства вона повинна повернути іншій стороні все отримане за правочином, а те, що. отримала або мала отримати сторона, яка діяла із зазначеним наміром, стягується з іншої сторони в дохід держави. Це ставить у дуже невигідне становище тих суб'єктів господарювання, які укладають договори із зареєстрованими юридичними особами, що здійснюють правочини з метою ухилення від сплати податків. Добросовісна сторона зобов'язана передати в дохід держави все отримане за правочином. А здійснити право на стягнення із сторони, що діяла всупереч інтересам держави і суспільства, раніше виконаного на користь цієї сторони зазвичай неможливо, оскільки зобов'язана сторона або знаходиться в розшуку, або є неплатоспроможною. Поширеними є випадки, коли суди відмовляють податковим органам у задоволенні позовів до добросовісної сторони, з посиланням на неприпустимість покладення на суб'єкта відповідальності за відсутності вини. Але ж, по-перше, застосування до добросовісної сторони ст. 208 ГК не можна кваліфікувати як відповідальність. По-друге, ст. 208 ГК не встановлює будь-яких негативних наслідків недійсності правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, для добросовісної сторони. Вона має повне право повернутись до попереднього майнового стану (який існував до виконання правочину). Інша справа, що реалізація цього права утруднюється. Але ж добросовісна сторона сама вибирала свого контрагента і в такий спосіб створила для себе утруднення, які має сама долати.