Японський коханець

Сет був єдиним членом родини, за яким Альма нудилася, хоча й не зізнавалася собі в цьому. Коли він кілька днів не телефонував чи не приїздив, у старої псувався настрій, і вона швидко вигадувала причину, щоб покликати Сета до себе. Внук не змушував себе чекати. Він налітав, наче буревій — мотоциклетний шолом під пахвою, волосся розкуйовджене, щоки почервонілі, в руках якісь дрібнички для бабусі та Ірини: ласощі, мигдалеве мило, папір для малювання, відео про зомбі з іншої галактики. Коли дівчини не було, Сет вочевидь засмучувався, проте Альма вдавала, ніби не помічає цього. Молодик зазвичай вітався з бабусею, поплескуючи її по плечу, а та у відповідь щось бурмотіла; вони спілкувалися, наче двійко друзів — щиро, по-змовницьки — не проявляючи своєї взаємної любові, бо вважали це кітчем. Теревеніли подовгу, не церемонячись, як дві кумасі-пліткарки: спершу швидко обговорювали останні новини, в тому числі й ті, що стосувалися родини, а тоді одразу переходили до найцікавішого. Без кінця згадували міфічне минуле, що складалося з невірогідних епізодів та історій, подій і осіб тих часів, коли Сет ще не народився. З онуком Альма була велемовною оповідачкою, згадувала будинок у Варшаві, де минули перші роки її життя, із похмурими кімнатами, масивними меблями та служницями в уніформах, які безшумно, не підводячи очей, прослизали вздовж стін, але неодмінно додавала й химерного золотавого поні з довгою гривою, якого начебто зварили в часи голоду. Альма воскрешала в пам’яті прадіда й прабабцю Менделів і повертала їм усе, що забрали нацисти; вона садовила їх за пасхальний стіл зі срібними свічниками та приборами, французькими келихами, баварською порцеляною й вишитою черницями з якогось іспанського монастиря скатертиною. Альма так красномовно переповідала найтрагічніші епізоди, що Сетові та Ірині здавалося, ніби вони разом із Менделями долають шлях до Треблінки; їдуть із ними у вантажному вагоні поміж сотень нещасних, зневірених, спраглих людей, без повітря й світла, блюючи, випорожнюючись, агонізуючи; голі входять із ними до камер жаху і зникають разом із ними цівками диму. Альма розповідала і про прадіда, Ісака Беласко, котрий помер навесні — тієї ночі снігова буря знищила його сад; і про його подвійний похорон, бо під час першого не вистачило місця всім тим людям, котрі хотіли віддати йому останню шану: сотні білих, чорних, азіатів і латиноамериканців, яким він зробив добро, йшли і йшли цвинтарем, і рабинові довелося повторити церемонію. І про навіки закохану в свого чоловіка прабабцю Ліліан, котра осліпла того самого дня й ходила в потемках усі роки, що їй лишилися, а лікарі не могли збагнути причини її сліпоти. Розповідала Альма й про родину Фукуда й про те, як вивозили японців, — подію, що травмувала її в дитинстві — не надто зостановляючись на своїх стосунках з Ітімеєм Фукудою.