Етюд із метеликом
- Автор: Гуменюк Надежда Павловна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-885-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Етюд із метеликом». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-885-2
© Гуменюк Н., 2017
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2017
— Віктор! — відрекомендувався він.
Чоловіків їхня квартира вже й не пам’ятала. Навіть медики, які час від часу навідувалися, були тільки жіночої статі. Так хотіла мама. Якось напівжартома зізналася: «Я ж артистка. Чоловіки повинні мною захоплюватися, руки мені цілувати, а не співчутливо зітхати…». Багаторічна, або, як сказала мама, довгограйна адміністраторка філармонії, яка зрідка, на найбільші християнські свята, вихором уривалася до Вербицьких із букетом і торбинкою цукерок від колективу, сказала, що це дурна забаганка «зірканутої й примхливої престарілої пані». Дора Друга потім довго сердилася на гостю: через оте «престаріла» мама цілий вечір скімлила й не хотіла їсти. Але як пояснити здоровій і прямій, як дошка, жінці, яка мала чотирьох дітей від чотирьох чоловіків, те, про що знала тільки вона сама: мама, її королева, невиправна ідеалістка, трохи екзальтована, як і більшість артистичного люду, дещо манірна, іноді примхлива аж до нестерпності, насправді дуже вразлива й не дуже впевнена в собі, коли йдеться про питання житейські. Особливо в присутності чоловіків.
Після того єдиного, але надзвичайно бурхливого та пристрасного роману, після зрадливої втечі коханого щось у ній наче вимкнулося й згасло. Читала вірші про зустрічі та розлуки, про самотність і біль, про весняне шаленство почуттів і осінній щем, про воскресіння коханням. Але жодного разу більше не спалахнула сама. Може, якби не ця недуга… Можливо, колись би, пізніше, вона таки зустріла когось. Але тепер…
Дорі дуже кортіло дізнатися, чи то мама так сильно любила її тата, що нікого після нього не змогла покохати, чи так люто зненавиділа його, що й на інших чоловіків перестала дивитися. Та тільки-но пробувала заговорити про це, як та зразу ставала глухою й німою. Ну що ж, ні то й ні. Хіба без отих чоловіків земля перестане обертатися?
Якби ж вона знала, кого пришле до них редакція…
— Хто автор цих акварелей?
Дорі здалося, що в запитанні журналіста прозвучали ледь приховані нотки іронії. Вона спалахнула, виставила проти гостя геть усі свої захисні колючки (зазвичай у таких випадках уявляла себе кактусом) і вдала, що не почула. Підійшла до ліжка, поправила комірець на тоненькій маминій шиї, погладила руку. Відчувала, що мама хвилюється, як ніколи.
— Які соковиті тони! Які м’які лінії та тонкі переходи! Гарні роботи. Свіжі, оригінальні. Якщо не помиляюся, це акварель по-сухому? Дуже симпатично! Акварель — узагалі найпоетичніша й найзагадковіша з усіх малярських технік. То чиї це картини?
Здається, він говорив щиро. І Дора нарешті скинула колючий кактусовий панцир і знову повернулася до нього.
— Мої. Але це було давно. Дуже-дуже давно. Коли я ще навчалася у Львові. Більше цим не займаюся.
— Ви закінчили Львівську академію?
— Усього-на-всього один курс.
— Чому? Чому лише один?! І чому більше не малюєте?
Вона не відповіла. Стривожено глянула на маму. Дивний чоловік. Невже він сам не здогадується чому? Коли захворіла мама, Дора навіть не задумувалася — їхати до Львова чи залишатися вдома. Звісно ж, залишатися. Мамі пророкували не більше п’яти років життя. І це за сприятливих умов. А за несприятливих? Як би вона ці роки жила безтурботним студентським життям? І як би жила без неї мама? Забрала документи й залишилася вдома. Засвоювати довелося інші науки. Осягла всі тонкощі дієтичної кухні, бо Дора Перша повністю перейшла на вегетаріанство. Навчилася не згірш за досвідчену медсестру робити уколи. Закінчила вечірні курси масажистів. З головою занурилася в таємниці народної медицини, бо мама згодом, перепробувавши всі ліки, довіряла тільки їй. Тож їхня єдина кімната наповнилася полотняними торбинками із сухим зіллям і корінцями, а на кухні цілу поличку зайняли пляшки та слоїчки з настоянками та витяжками. Навіть роботу Дора знайшла таку, щоб не бути прив’язаною до офісу й мати можливість кілька разів на день забігати додому. Це страшенно вимотувало, зате мама була доглянута.
— А ви художник? — запитала, аби перевести розмову.
— Колись трохи ходив до художньої школи, але не доходив. Я в дитинстві взагалі був неймовірним халамидником: багато за що брався, але ніяк не міг за щось одне зачепитися, знайти своє. Якби був знайшов, то, може, писали б оце тепер про мене. А так пишу про інших. Зокрема, і про художників та їхні виставки. Принаймні оцінити рівень можу. У вас він пристойний. Якщо працювати далі…