Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Мама знала, де він: хлопець вирішив не приховувати, аби найближчі не розпитували побратимів і невідомими шляхами не розшукували його місцезнаходження.

Щоб «если вдруг что» — вони першими знали, де він. Щоб їм не повідомляли через соцмережі, через волонтерів, побратимів чи що гірше — через всіляких доброзичливців. Галина Петрівна щодня помічала, як син змінюється і стає дорослішим, серйознішим. Там, у Пісках, він вперше зрозумів, що таке смерть, що таке втратити друга й побратима, зрозумів, що таке вчасно сховатися від міни в першому-ліпшому гаражі, що таке стояти на варті усю ніч, вслухаючись у постріли, вдивляючись у спалахи від розривів то ближче, то далі, виглядаючи в тепловізор, чи бува не «заблукали» біля них чужинські диверсанти.

А потім був ДАП. Старий термінал. І «Каспер» був одним із перших добровольців, які виступили з лави — на аеропорт.

— Мам, я еду в Донецкий аэропорт, — напружено, але спокійно сказав Сергій під час однієї з розмов.

— Сережа, ты смотри там сам... — Галина Петрівна знала, що там уже небезпечно, але не хотіла телефоном зі слізьми вмовляти сина передумати чи випросити залишитися в Пісках. — Вы, главное, друг другу помогайте, не оставляйте в беде, что бы ни стало там. Тяните друг друга, что будет сил.

І «Каспер» поїхав на летовище.

— Ходим, мам, тут по трупам, некому их забрать — только вот сейчас, только что, начали грузить понемножку тела на машины, чтобы вывезти.

— Господи, сынок... я даже не знаю, что сказать... вы главное вместе с ребятами держитесь, я тебе говорила, помнишь, друг за друга...

— Друг за друга, — повторив Сергій з якоюсь надією, — друг за друга будем, мам, и за нашу землю, вот эту вот, черную мерзлую землю...

Важко уявити, що переживав Сергій в таких «АДських» буднях, важко припустити, як було матері чути про такий жах від власного сина й розуміти, що він заглядає смерті в очі, а потім перекидає через плече свій автомат і йде на варту далі.

Галина Петрівна заплакала, але так майже беззвучно, як мабуть, тоді плакала в трубку, коли розмовляла з сином — тихо, без схлипувань, щоб він не чув і не помітив.

— У нього ж там друзі такі вірні з’явилися, знаєш, справжні, яких тут в миру й не знайдеш «днем с огнем». Серьожа Коваль, Андрій Широков... І ще один товариш був, також Серьожа. Казали вони мені потім, що шустрим «Каспер» був: глядь, а він уже на кілька метрів попереду — йде собі, жартує і сміється. І їм його зараз бракує... Тим, хто дожив. Андрій Широков загинув через два роки на Світлодарській дузі. А отой Серьожай повідомив синовій дівчині, що Сергій загинув.