Амадока

Згодом Романа весь день куняла в присмерковій волозі Архіву. Западала в анабіоз, сутулячись у складках ангорового светра, улягала гіпнозу примарних візерунків, що вилаштовувались у повітрі сховищ, коридорів, відображались у потьмарених дзеркалах і немитих шибах. Це були підвішені нанокраплі, спори, суспензія тисячолітньої вологи й підземних випарів, що під напором часу й невідворотних кліматичних змін витискалися з древнього каменю корпусу келій.

Після закінчення робочого дня, спускаючись додолу Андріївським узвозом, Романа повернула ліворуч, на Воздвиженку. Професор з’явився несподівано: у сірому пальті, у вишуканих черевиках, які катастрофічно всотували багнюку. Романа не відразу впізнала його, хоч і не пручалась, коли чоловік стягнув наплічника з її плечей. Щойно усвідомивши, що це професор, Романа почала непокоїтись: на дні, під горіхами, досі лежали уламок лева і записник. Професор здивовано видихнув густу пару під вагою наплічника. — Це горіхи, пояснила Романа. — Цього року рясно вродили горіхи, я вам привезла. — Волоські горіхи схожі на людський мозок, — зазначив професор. — Ви знаєте, що вдень можна з’їдати не більше п’яти горіхових четвертинок? — Я вам не вірю, — сказала Романа. — Те саме з яйцями, — вперто продовжувала вона: — Кажуть, людина не повинна з’їдати більше одного курячого яйця за день, але хіба це не дурниця? — В яйцях холестерол, — поважно сказав професор. — У моєму віці варто зважати на холестерол. — Це дурниці, — знову перебила його Романа (їй приємно було йти поруч із таким сивим, розважливим чоловіком; вона дивилася на манжети його пальта, на його руки, якими він жестикулював у світлі з галерейних і офісних вікон, на його сумний, втомлений профіль, на мляву шкіру шиї, яка визирала з коміра). — Я впевнена, що людина може з’їдати щодня п’ять або й шість яєць, і їй нічого не буде. Чи знали ви, що одне куряче яйце дорівнює п’яти перепелиним? — Ні, — професор цього не знав. Він запав у меланхолійну задуму й неуважно роззирався навкруги.

Знаєте, — почав він голосом сновиди, — ця частина Києва викликає у мене тривогу. Це неприємне місце. Я намагаюсь його уникати, і тільки сьогодні чомусь мене понесло сюди. — Він пояснив, що син забрав із собою їхню основну машину — але, зрештою, він же сам дав йому право нею користуватись. — А старенька «вольво» знову віднині в ремонті: вона належить дружині, і я вже давно помітив цей непоясненний зв’язок між ними, про який соромився говорити близьким мені людям (я маю на увазі медсестер і асистентів). Бо це ж звучить абсурдно, — професорові очі знічено ковзнули по Романиній щоці, — що між залізним механізмом і людським тілом може існувати якесь тяжіння, взаємозалежність. Почуття провини просто-таки душило мене в салоні цього автомобіля. Відкриваєш бардачок — а там її пилочка для нігтів, крем для рук, згорнуті трубочкою ноти. В щілинах сидінь — пробники парфумів, помада, програмки концертів. Одного разу я знайшов під ґумовим килимком дримбу. — Голос професора став безпомічним. — Але найгірше — це запах. Ця машина вся пропахла моєю дружиною, запахом її шкіри, її білизни, її одягу, її волосся, її втоми, її злости, її образи. Опускаю голову, щоб підняти щось із підлоги, — і обличчя мені огортає її ранковий запах (знаєте, не особливо приємний). Відкриваю багажник — а звідтіля раптом запах її купальних процедур. Одного разу мені наснилося, як машина заговорила її голосом, і тоді я зрозумів, що дружина померла. Я не розповів їй про той сон, вона страшенно вразлива до таких речей.