Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Тренування тривали протягом трьох годин кожного дня, і коли дні зробилися коротші, вони розтягувалися до темних і більш холодних вечорів жовтня. На той час, коли хлопці виходили з води щовечора, їхні долоні були вкриті пухирями і кровоточили, руки і ноги пульсували, спини боліли, а тіла були наскрізь просякнуті липкою сумішшю поту і води з озера. Вони ставили весла у стійки, розвішували свій одяг для веслування на просушування у шафки в човновій станції, які прогрівалися парою, переодягалися та починали довгий шлях на пагорб назад до студмістечка.

Щовечора Джо Ранц із наростаючим задоволенням відзначав, що все менше хлопців здійснюють цей підйом. Також він помітив ще одну річ. Першими відпали хлопці в бездоганно випрасуваних брюках і щойно відполірованих черевиках. У той час, коли фото успішних веслярів з’являлися на обкладинках «Лайф» і «Сетердей Івнінг Пост», університетська команда здавалася для багатьох із них шляхом побудови свого соціального статусу та поваги на території студмістечка. Але вони не розраховували на надмірні фізичні та психологічні вимоги цього спорту. Коли Джо йшов униз до човнової станції кожного дня, він бачив дедалі більше знайомих хлопців, які покинули свої човни та лежали, розвалившись на траві перед бібліотекою «Саззалло», кидаючи швидкі погляди йому услід. Біль брав своє, але Джо добре справлявся з ним. Біль не був чимось новим для нього.