Нарис загальної історії

Притягальний чинник неоліту не імперія, а політизація або фазовий перехід між осілістю та політією. Проте перехід цей неможливий! Річ у тім, що племінна структура та структура громад ґрунтуються на принципі рівноваги через протистояння рівних коаліцій. Цей принцип запобігає тому, щоб якась коаліція могла коли-небудь остаточно взяти гору над іншою. Політизація через поліси — не вихід, адже вони входять до культурного ареалу й перетворюють його на олігопо-лярну трансполітію. У ній рівновага постійно відновлюється змінними коаліціями між полісами-політіями, жодна з яких не є досить могутньою, щоб перемогти коаліцію інших. Така взаємна безсилість обумовлена тим, що всі вони є результатом трансформації одного й того самого рівня сегментації на поліси, тобто вийшли з племінних коаліцій чи громад однакового типу. Неможливість фазового переходу емпірично визначається тим, що знадобилося від п’яти до семи тисяч років, щоб він таки стався. Адже цей перехід, урешті-решт, відбувся на територіях, які стануть великими культурними ареалами. Питання, отже, полягає в тому, щоб зрозуміти, як і чому неможливе стало можливим. Відповіді нам не дають ані порогові межі, ані дієвці. Її слід шукати в уможливленні та у випадковому збігу випадкових чинників.

Поріг, який пропонує палеоліт, — це перехід від стада до племені внаслідок демографічного насичення. Цей перехід мав відбуватися незчисленну кількість разів протягом десятків тисячоліть, не призводячи при цьому до змін, здатних вивести за межі палеолітичного поля. Нині ми знаємо, чому так було. Перешкода стоїть не між стадом і племенем і не між племенем і громадою, а між племенем, громадою і полісом, з одного боку, і царством, з іншого. Проблема, яку треба розв’язати, досить проста для того, щоб можна було уявити одне чи кілька розв’язань та перевірити їх історичними фактами. Проблему можна сформулювати в такий спосіб: як прибрати олігополярну перешкоду? Неможливо уявити й перевірити стихійне та свідоме передання влади від різних сегментів спільній інстанції. Це був би приклад стихійної або свідомої політизації. Проте остаточне розв’язання в організаційному плані виглядає складнішим, ніж сегментарне. Крім того, воно буде невигідним для всіх учасників за винятком тих кількох осіб, які обіймуть спільні владні позиції. Щоправда, удвох випадках цей розрахунок може помінятися на зворотний. Якщо з’являється зовнішня загроза, усі можуть програти і кожен зацікавлений у тому, щоб передати достатньо влади спільному центрові, аби відбити напади. І навпаки, сприятлива можливість для зовнішніх завоювань обіцяє вигоду кожному за умови концентрації потуги, потрібної для завоювання. Ці дві дуже реалістичні гіпотези виводять нас зі схеми, оскільки ми знаходимося на самому початку, коли немає ні зовнішньої загрози, ні планованих завоювань. З іншого боку, альтернативне розв’язання є набагато задовільнішим, і полягає воно у створенні тимчасової племінної або міжплемінної коаліції, яка дає змогу об’єднувати потугу, не втрачаючи власну. Саме до такого розв’язання вдаватимуться племена аж до наших днів.