Правила для вигнанців

Після того, як я пройшов через шлюз і змусив корабель трохи розігріти повітряну систему, я сказав йому продовжити звичайний курс до червоточини та станції HaveRatton. Я зняв костюм, сів на палубу і почав методично перевіряти все, що взяв з собою, щоб переконатися, що там немає трасерів-жучків.

Абене намагалася змінити пріоритет Мікі щодо порятунку власного життя, і він відмовив їй. Це означало, що вона дозволила своєму запрограмованому боту такий варіант, як здатність використовувати власне судження у кризовій ситуації. Він вирішив, що його пріоритет - врятувати своїх друзів, а може, і мене. Або, можливо, він знав, що не може врятувати нікого з нас, але хотів дати мені можливість спробувати. Або він не хотів, щоб я зіткнувся з ботом один на один. Як би там не було, я ніколи не дізнаюся.

Що я знав, так це те, що Абене дійсно любила Мікі. Це боліло різними способами. Мікі не міг бути моїм другом, але це був її друг, і що ще важливіше, вона була його другом. Її шлункова реакція в момент кризи полягала в тому, щоб сказати Мікі врятуватися.

Після того, як я перевірив заряди та боєприпаси у сумці, я виявив кишеню внизу. Усередині неї було кілька карток у твердій валюті, набір маркерів для ідентифікації та більша, іншого типу флешка пам’яті, яка відрізнялася від тих, які я зберігав у себе всередині руки. Я піднявся і пошукав потрібний пристрій для читання у вантажній консолі.

Ну, це було цікаво.

Я ненавиджу втручатися у такі речі. Але, мабуть, як тільки починаєш, то не можеш так просто зупинитися.

Я не збирався просто надіслати геодані доктору Менсі. Тепер я хотів побачити її особисто. Я збирався назад.

Потім я ліг на підлогу і почав "Місяць Святилища" з першого епізоду.