Донька пастора

Стебла хмелю вкриті крихітними колючками, які за два-три дні роздирають шкіру на твоїх руках. Вранці, коли пальці ще як слід не гнуться і кривавлять у кількох місцях, збирати хміль — суцільна мука; але з часом, коли підсохлі ранки відкриваються і кров починає вільно сочитися з усіх подряпин, біль притупляється. Якщо хміль добрий і ви не лінуєтеся, за десять хвилин можна обібрати одне стебло, а найкращі стебла можуть дати аж пів бушеля хмелю. Але плантації між собою дуже різняться. На деяких ділянках шишки розміром з волоські горіхи і звисають великими безлистими гронами, які можна зірвати одним рухом; на інших же — малесенькі, дрібнесенькі, немов горошини, і ростуть так рідко, що доводиться їх вишукувати і відривати по одній. На таких плантаціях за годину навіть бушеля не назбираєш.

Зранку, поки хміль ще не зовсім підсох, робота йде повільно. Але потім сходить сонце, хміль нагрівається і починає виділяти приємний гіркуватий аромат, від ранкової буркотливості збирачів не залишається й сліду, і робота закипає. Від восьмої до полудня ви все збираєте, збираєте і збираєте, поволі входячи в азарт: мірою того як на зміну ранку приходить день, ви загоряєтеся щораз більшим запалом, намагаючись якомога швидше обібрати чергове стебло і пересунути кошик далі по ряду. Коли бригада тільки приступає до роботи на новій плантації, всі кошики стартують на одному рівні, але поступово найвправніші збирачі вириваються вперед, і деякі вже закінчують свій ряд, поки інші ще й половини не здолали. Якщо ви значно відстаєте, ті, хто вже покінчив зі своїм рядом, можуть «вкрасти ваш хміль» — повернутися і взятися за ваш ряд з протилежного кінця. Дороті і Ноббі завжди плелися десь позаду, бо їх було лише двоє, тоді як біля більшості кошиків працювали по четверо. До того ж Ноббі зі своїми грубими ручиськами був дуже незграбним збирачем; словом, жінки краще годяться для такої роботи, ніж чоловіки.

Між сусідніми з Дороті та Ноббі рядами, «кошиком шість» та «кошиком вісім», завжди розгорялася запекла боротьба. «Кошик шість» представляла циганська родина — кучерявий батько із сережками у вухах, стара висхла матір з жовтуватим обличчям і двоє рослих синів; а «кошик вісім» очолювала вже немолода перекупка з Іст-Енду у довгій чорній накидці і крислатому капелюсі на голові, що час від часу нюхала тютюн з коробки, на кришці якої було намальовано пароплав. Їй допомагали доньки та онучки, які по черзі приїжджали з Лондона на дводенні зміни. Позаду кошиків роїлася ціла зграя дітлахів, які до своїх маленьких кошичків складали шишки, що їх губили дорослі. Розі, крихітна бліда внучка старої перекупки, і маленька дівчинка-циганка, смаглява, як індіанець, постійно втікали красти осінню малину чи робити з хмелевих стебел гойдалки; тож спів збирачів хмелю час від часу переривали верескливі крики перекупки:

— А ну, вернися, Розі, ледащо! Хто буде хміль підбирати? От тільки попадися ти мені, я тобі такого прочухана дам!

Половина збирачів у бригаді була циганами, а в усьому таборі їх налічувалося не менше двохсот — «кочівники», як називала їх решта працівників. Загалом вони були непоганими людьми, поводилися доволі дружелюбно й безсоромно лестили вам, коли їм щось від вас було потрібно; і водночас вони володіли незбагненною хитрістю дикунів. На їхніх байдужих східних обличчях застиг вічно отупілий вираз, крізь який проглядало неприборкане лукавство, як у дикої, але вайлуватої тварини. Уся їхня розмова зводилася до десятка заяложених фраз, які вони не втомлювалися повторювати вам знову і знову. Двоє молодих циганчуків із шостого ряду по кілька разів на день задавали Ноббі та Дороті ту саму загадку:

— Що не може зробити навіть найрозумніший чоловік у всій Англії?

— Не знаю. Що?

— Телеграфним стовпом полоскотати мусі дупу.

При цьому вони щоразу заходилися нестримним реготом. Усі цигани були до безглуздя неосвіченими і з гордістю заявляли вам, що ніхто з них не зуміє прочитати жодного слова. Одного разу старий кучерявий батько сімейства, запідозривши, що Дороті «вчена», цілком серйозно запитав її, чи зможе він на своєму возі доїхати до Нью-Йорка.

Ополудні з ферми лунав гудок, сповіщаючи збирачів про годинну перерву, а незадовго до цього приходив оцінювач, щоб прийняти зібраний хміль. Почувши попереджувальний крик бригадира: «Номер дев’ятнадцять, приготувати хміль!», усі кидалися підбирати із землі шишки, дообривати то тут то там пропущені ділянки і вибирати листя з кошиків. До цього треба було мати своєрідний хист — не вибрати забагато, бо листя збільшувало обсяг зібраного хмелю. Цигани, бувалі збирачі, вже набили на цьому руку і добре знали, наскільки «брудним» можна залишити кошик.

З’являвся оцінювач, несучи із собою плетеного кошика, в який поміщався рівно бушель хмелю, у супроводі «рахівника» з журналом, до якого він записував, скільки хмелю зібрав кожен кошик. «Рахівниками» зазвичай були молоді чоловіки, клерки та дипломовані бухгалтери, для яких ця робота була чимось на кшталт оплачуваної відпустки. Оцінювач черпав шишки з кошика, бушель за бушелем, приказуючи: «Один! Два! Три! Чотири!», і збирачі записували цифри до власних розрахункових книг. За кожен зібраний бушель їм виплачувалося по два пенси, а тому, звісно, спалахували численні суперечки й лунали звинувачення у несправедливості вимірювання. Сам по собі хміль доволі пористий, а тому, якщо дуже постаратися, бушель хмелю можна втиснути і в горщик ємністю в одну кварту; тому після кожного зачерпування один зі збирачів обов’язково нахилявся над кошиком й помішував хміль, щоб шишки вільніше лежали, а оцінювач же, навпаки, струшував мішок, щоб хміль трохи осів. Іноді оцінювач отримував наказ «брати на важке», а тому так приминав хміль, що з кожним разом зачерпував по кілька бушелів. Тоді з натовпу збирачів лунали сердиті крики: «Ви тільки подивіться, як та сволота втрамбовує! Може, ще ногами потопчеш?», а бувалі збирачі злісно супилися і крізь зуби цідили, що в останній день хмелювання оцінювачів, бувало, купають у коров’ячих ставках. З кошиків хміль перекладали у мішки, які мали б важити центнер; але, коли оцінювач «брав на важке», два чоловіки заледве могли зрушити той мішок з місця. Після цього у збирачів була година на обід, коли вони розпалювали вогнище з хмелевих стебел — це було заборонено, але всі так робили, — заварювали чай і з’їдали бутерброди з беконом. По обіді знову йшли збирати хміль, і так аж до п’ятої чи шостої вечора, коли знову приходив оцінювач забрати зібраний хміль. Потім усі були вільні й могли повертатися до табору.