Оформляндія або Прогулянка в Зону

Звiсно, у мене особливi стосунки з мiлiцiєю. Ось я собi натомлений приходжу в прип'ятську хату пiсля довгих гулянь мiстом. Ось хапаю тушонки перед сном i загортаюсь у найтеплiший на свiтi спальник.

Менти палять нас по вогнику у вiкнi, пiдiймають, розбурхують сплячi тiла, завзято шмонають i обiцяють шпарити в сраку кожного, хто рипнеться i спробує щось скинути. Я скаржуся, шо менi зiпсували моменти, сержанти люто вимагають документи, шмонають мене iз потрiйною снагою i нiчого не знаходять. I поки я сонний, прихоплюють з кишенi, разом iз паспортом, розкладного швейцарця, i рявкають збирати манатки. Ми чогось довго чекаємо на КПП, я палю одну за одною, слухаю ментiвськi докори i роздивляюся плями Чумацького Шляху, вишукую знайомi зорi: цятки i дороговкази радостi, комбiнацiї щастя i горя, якi здатнi вiдстрочити ментiвськi впiйми i всi протоколи на свiтi. А чого журитися? За планом далi все одно рибалка у дельтi Прип'ятi. Вiд колючки навiть добиратися зручнiш.

Там iнша Зона. З блискучими моторками i здоровенними рибинами, iз покинутими плавбазами i засохлими тушами кораблiв зi смiшними назвами. Там тисячi островiв серед вранiшнього серпанку, серед останнiх подихiв бабиного лiта. Там Сонце кидає ряснi вiдблиски на комишi i густi болотянi трави, а серед безiменних шматкiв землi — ховаються люди. Ховаються аби пересидiти патруль, аби пливти на Прип'ять, аби ловити там гiгантських сомiв у заборонених водах i продавати їх київським ресторанам, назви яких потонули в болотi.

Зрештою, мене запихають в обiзьянник «бобiка»: в такий, де сидиш, мов знак запитання, зазвичай спокутуючи грiхи зеленозмiйства у публiчних мiсцях i дрiбне хулiганство у великому мiстi. Разом зi мною запихають два рюкзаки і казанок гречки, яку ми так i не встигли доїсти через ментiвську навалу. Дверi гупають, «бобік» заводиться i суне подалi вiд секретних об'єктiв i кинутих мiст. Стрибає на вибоїнах чорнобильських дорiг.

Я пробую уявити щось хороше, але крiм пляшки спирту нiчого придумати не можу. Згадую про гречку i пробую жерти: виходить так, нiби хтось б'є татуху, женучи сiмдесят кілометрів бездорiжжям. Я хапаю пригорщами, а вона сиплеться на штанi. Пробую закурити. Ми взагалi багато палимо, але останню цигарчину завжди лишаємо на якiсь безглуздi урочистостi на зупинцi пiсля бiганини в темрявi. Останнiй синiй «кемел» завжди натякає на дорогу додому. Навiть якщо в бобiку. Останнiй «кемел» — це так само приємно, як серед свiжостi ранку кинути ванну з п'ятнадцятого поверху на асфальт.

Зрештою, мене привозять у РУВД, командир взводу мурмоче щось про шпигунiв i зрадникiв. Кличе сбу-шного полкана. Полкан у мисливському комку плавно завалює i говорить агресивною росiйською, шо нам всiм вафлi, але вiдпускає спати у райвiддiлок. Завтра я отримаю свiй протокол.

Взагалi, нас мали вiдмазати: рибалки з Чернiгова — у них знайомства з чорнобильськими ментами. Нас мав вiдмазати Мiша Ставрида, але вiн навалявся з сержантиком з другої роти i вони попливли. Може, рiзонули хвилю. Вiн виплив, мент — нi. Ну Мiша, ну чортяка, треба ж так — утопить мєнта.