Страта

...Вона не знала, з чим це можна порівняти. До знайомства з Анджеєм у неї не було ніякого чуттєвого досвіду — поцілунки в темному кінотеатрі не беруться до уваги, а духовий оркестр під вікнами Івоніки — тим більше. Недомовки в бесідах із подругами, любовні романи та модні фільми — ось узагалі-то всі Іренині на той період джерела...

Сказати: «він винахідливий» — означало не сказати нічого.

Поринувши в екстаз, він моделював то язичницьке жертвоприношення, то негритянський обряд ініціації, то інтимне життя глибоководних риб. Не можна сказати, щоб Ірені все це однаково подобалось, проте і дискомфорту вона нібито не відчувала. Він був як добрий актор у ролі лиходія — зал тремтить, а на тілі жертви — ні подряпини...

Коли був просто в хорошому настрої, то огортав її своєю ніжністю, немов махровим рушником.

А коли впадав у задуму, то забував про неї, навіть лежачи в постелі бік о бік.

Одного разу вони кохались під акомпанемент симфонічної поеми, яка звучала із динаміків музичного центру. Звучала багата прелюдія, завіса піднялась, і дійство обіцяло бути колоритним і пишним. Аж раптом диригент, що лежав згори в екстазі, раптово про щось задумався. Вона сприйняла його задуму як драматургічну паузу і деякий час очікувала нового повороту сюжету. Проте Анджей уже солодко спав, забувши оголосити антракт...

Вона слухала його рівне дихання, потім обережно вивільнилась і вимкнула музику. Він проспав до ранку. Ірена сиділа на кухні, пила чай і дивилася на своє відображення в темному вікні — поки не розвиднилося...

Якось, повертаючись додому, вона виявила в кімнаті... дамочку. Молоду, але не юну, одягнену в усе синє — коротке пальто, сині колготки, сині черевички, капелюшок із яскраво-синім пером...

— Ви Ірена? — У дамочки були сині очі, підведені світло-синім олівцем.

— Так, Ірена...

— Я — Люсія... Не дивуйтеся. Ви, звичайно, можете мене прогнати.. Але вам же не байдужа доля Анджея?

Ірена мовчки розглядала біло-рожеве обличчя в синьому обрамленні.

— Анджей... Річ у тім, Ірено... Ви — його дружина... Я розумію, вам важко жити поруч із геніальним художником, композитором, письменником... Їм потрібні неординарні особистості. Жінки, які могли б зрозуміти їх, пожертвувати, якщо хочете, своєю індивідуальністю, стати віддзеркаленням, тінню...

— Ви — його коханка? — увірвала пафос Ірена.

Дамочка зітхнула:

— Я... його друг... Чого, на жаль, з вами не трапилось. Ви не змогли стати другом власного чоловіка...

— Це він вам сказав?

— Ні, але це ж одразу помітно... Ірено, зрозумійте... Талант Анджея — занадто велика цінність, аби розмінювати його на банальне сімейне життя. Ви будете з ним нещасливі... адже ви його не розумієте, не цінуєте. Він буде нещасливий із вами... Вам краще... розлучитися. Генію не потрібна дружина — йому потрібен друг, однодумець... нянька...

— Треба подумати, — зітхнула Ірена.

І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)

Увечері повернувся Анджей — неуважливий і мрійливий.

— Приходила твоя... шанувальниця, — сказала Ірена після вечері, коли говорити, взагалі-то, не було про що.

— Яка? — відгукнувся Анджей замислено.

— Синя...

— А-а-а... І що?

Ірена подумала.

— Вона вважає, що я недостатньо з тобою няньчуся...

— А ти вважаєш — достатньо?

Ірена зітхнула:

— Знаєш, моє оповідання надрукували... У збірці...

— Покажеш?

— Як схочеш... Анджею, як ти гадаєш, тобі потрібна інша дружина?

Тепер замислився він. Що було дивно (бо у нього, на відміну від Ірени, реакція була миттєва, яка іноді випереджала події).