Спокута

Федір був присутній на похованні, але Катря з ним ні про що не говорила – було не до розмов. Він пообіцяв приїхати за два тижні.

– Ти не приїдеш на поминки на дев’ять днів? – запитала Катря.

– Я не зможу. Дуже багато роботи, а в наш час втратити робоче місце – сама розумієш.

– Розумію, – покірно згодилася Катря.

Федір приїхав тоді, коли й обіцяв. Катря копала на городі картоплю. Вона побачила, як він зайшов на обійстя своїх батьків. Згодом Федько вийшов на свій город і через огорожу сказав Катрі:

– Вийди до берега. Треба побалакати.

Щось холодне, чуже й незнайоме було в його голосі, і в Катрі затремтіли коліна та руки, бо вона передчувала щось недобре. Швидко побігла в садок, кинула там лопату, наспіх вимила руки в умивальнику, витерла їх фартушком. Поправляючи долонями волосся, Катря аж побігла до річки.

Федір стояв у білій футболці та джинсах у тіні великої верби і жбурляв камінці у воду.

– Привіт! – підбігла до нього Катря і хотіла обійняти за шию, але він зупинив її порухом руки.

«Не думай про лихе, – важко дихаючи, намагалася заспокоїти себе, – то воно й минеться».

Вона пильно подивилася у вічі коханого. Вони були незвично порожні.

– Щось трапилось? – запитала насторожено.

– Ми… Я… Ми повинні розлучитися.

Ці слова прозвучали як грім серед ясного дня.

– Що? Що зробити? Розлучитися? – розгублено перепитала Катря, усе ще не вірячи в те, що почула. – Цебто як?

– Розлучитися – це значить, що ми не будемо разом.

– Розлучитися, – сумною луною повторила вона, ніби перебуваючи в якомусь страхітливому сні.

– Давай це зробимо мирно, по-людськи, щоб не було потім соромно ні тобі, ні мені, – сказав Федько, ховаючи очі.

Деякий час Катря відчужено дивилася на сонячні блискітки, що віддзеркалювалися у воді, намагаючись збагнути зміст фатальних слів. Вона розуміла, що зараз втрачає людину, поруч з якою готова була пройти весь життєвий шлях, якій могла у хвилини щастя або душевного занепокоєння розкрити всю себе, людину, якій віддала, не вагаючись, свою цнотливість.

– Ти забув, що в нас є плід нашого кохання? – запитала чужим, незнайомим голосом.

– Я буду сплачувати аліменти, – відповів сухо.

І тут Катря зрозуміла, що треба щось робити, зараз, негайно й швидко, щоб урятувати їхнє кохання. Вона схопила Федька за руки, ловлячи своїми прекрасними, зволоженими очима його тікаючий погляд.

– Любий! Коханий! Мій єдиний, – пристрасно, палко та швидко почала жінка. – Ти кажеш зараз не те, що думаєш. Подивись на мене, прошу тебе! Я твоя Катря, лише твоя, навіки, назавжди! Пам’ятаєш, як ти вперше освідчився мені в коханні? Ти обіцяв бути завжди зі мною, кохати мене вічно… Ти й зараз мене кохаєш. Чи не так? Скажи, що ти пожартував, – вона шарпнула Федька за рукави, намагаючись повернути його до себе обличчям. – Це був невдалий жарт. Так, любий?