Фройд би плакав
- Автор: Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: "Фолио"
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фройд би плакав». Краткое содержание книги:
Одне слово, смерть не дуже поспішає вбиратися у поетичні лахи. її якось не дуже хочеться оспівувати, як то роблять люди у 18 років, складаючи свої недолугі віршики про сенс життя і беззмістовність існування саме їхньої генерації. Дуже іронічно, бо якраз отут той сенс життя і показує вам язика. Якщо не дулю. Він ковзає якраз на межі між вашим розтраченим в марноті існуванням і смертю, що набула тепер реальності. Втім, остання, не дивлячись на свою плотськість, далеко не позбавлена містичності. Для вас тепер все починає дихати смертю. Чи то пак, життям, яке, нарешті, ви починаєте жити. На все неначе насувається тінь: кольори «стають приглушеними й глибшими, доторки до коханої людини видаються довшими та м'якшими, предмети нарешті набувають форм, призначення, значущості і краси, а ви відстежуєте кожен свій рух і рухи людей довкола, то сфокусовуючи, то розфокусовуючи зір. Висловлюючись технічно, різниця відчувається така, як між відео, знятим на аматорську цифрову камеру, і відео, знятим на професійну кіноплівку.
— От тобі й екзистенціалізм для бідних… Тільки нормальний автор на тебе і не глянув би. Почуваєшся максимум персонажем Коельо.
Тепер Марла думала про те. то помирати в Сінгапурі було би зовсім неважко, а от в якій-небудь Знам'янці чи Надвірній почуваюся б геть непереливки.
— Хоча це, мабуть, неправильно. В Знам'янці можна теж відловитися, певно. Не знаю, не була я там. Ні. Мабуть, там депресивні., т.жс. Така от я дурна і поверхова — важливе для мене місце і час. Холі ра. час… НІ. помру я гаки через 29 років У 51. Добре0 — Марта підвела очі до неба. Проте по дорол вонг зачепилися за розфарбований синіми квітами фасад індійського будиночку і трохи повисіли там.
— Харі Крішна! — не знати чого сказала Марла. — а все-таки як добре, що ми тоді поїхали до океану…
З другого боку, Марла навіть де що шкодувала про те, що бачила океан.
Тепер я не зможу иою придумати.
Спершу їй здавалося зовсім смішним, милим і геть наївним те, як молоді митці — жителі забрьоханих середніх широт відчайдушно пишуть і малюють океани, сили яких вони і близько не відчували.
— Ну. так, велетенська неосяжна вода. Глибина бездонна,glorіа бездоганна, невідомість темна і що там іще. Але ж мало хто пише про те. що, ледь ступивши в той океан, відразу заходишся незграбно мантиляти руками, силкуючись не втратити рівновагу і не гепнутися на дупу, бо найменша хвилька, хоч вона і по котики тобі, а з ніг збиває тільки так. А ще тебе душить дика жаба з приводу того, що от уже і пісок ти білий знайшов, і мушлі і воду звабливу, і людей довкола нема, і Україна від тебе на заході, а купатися — дзуськи. Бо існують іще підводні течії.
Втім, того минулого вечора, коли вони врешті дісталися білопіскового пляжу і майже навпомацки (фара в мотоцикла була Розбита кілька годин тому) в темряві знайшли готель із назвою «Парадісо», Марлі було начхати на всі підводні течії світу. Вона просто сиділа на скрипучій бамбуковій веранді, сьорбала ясминовий чай і дослухалася до звуків, що видиралися з океану прямісінько на скелю, під фундамент готелю «Парадісо», Марлі під і ноги, під одяг і під слизові оболонки.
— Апчхи! — сказала Марла. — То ми ще кудись підемо сьогодні?
Неквапом волочачи побиті ноги, вони вийшли на вулицю.
— Чомусь здається, що ми в українському селі. Причому на Різдво. Бо дуже темно, вузька дорога і гори…
— Тільки навряд чи ти б ішла замовляти собі лобстерів на сніданок в українському селі.
— Ну та й певно! Лобстерів! Там пляцки є всілякі, деруни…
— Ага, деруни люблю.
І отак, патякаючи ні про то, високо задираючи ноги, щоби не спіткнутися у темряві, й високо задираючи голови, щоби, можливо, нарешті побачити сузір'я Південного Хреста, Марла із Х'ялмаром чалапали на зустріч із темним океаном, із його зловісними береговими химерами і з обіцяючими теплувате пиво скупими вогниками тісних забігайлівок з покритими цератою столами.