Роксолана [укр]

Султан, за своїм звичаєм, мовчав, знаками показуючи своїм «без'язиким» - дільсізам, щоб подавали стріли або напої - промочити горло їм з Ібрагімом. Ібрагім намагався не відставати від Сулеймана, ретельно вганяючи в свого гарбуза стрілу за стрілою, посміювався з старого Пірі Мехмеда, який влучав рідко, неспроможний як слід напинати тятиву, через що його стріли не долітали і безсило падали вниз. Несподівано чиясь чужа стріла з хижим посвистом вп'ялася в султанський гарбуз, мало не пробивши його наскрізь. Навіть Ібрагім, змертвівши лицем, поглянув на свій сагайдак і на ту злочинну приблуду, так ніби хотів упевнитись, що то не його стріла з синьо-білим оперенням, а справді чужа, не знати чия і звідки. Стриміла в яскравому гарбузі чорна, з брудними пацьорками, поначіплюваними на ній. Чухраї й аджеми, вражені небаченим святотатством, завмерли в своєму сховку, гарбузи похитувалися на високих тичках, так ніби їм теж передався дрож перестраху, який опанував усіх придворних.

Учитель і вихователь султанів сивоголовий візир Касим-паша, який знав Сулеймана змалку, їздив з ним повсюди, жив усі роки в Манісі, терпляче передавав йому всі таємниці двірських звичаїв, тепер з деякою стривоженістю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це випробування для молодого султана. Ось нагода показати і свою владу, і норов свій, і свій спокій, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. «Без'язиких» Сулейман привіз до Стамбула теж з Маніси. Мав своїх власних, не потребував дільсізів, які служили султанові Селіму, Касим-паша підготував для свого повелителя і цих мовчазних виконавців найнесподіваніших повелінь, повелінь таємних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком і поглядом, а то, може, самим диханням султановим. Моргаючи почервонілими від вітру старими своїми очима, Касим-паша вдоволено спостерігав, як уміло й непомітно віддає Сулейман накази, як метаються дільсізи, мовчки і негайно сповнюючи його волю. Як же поведеться султан тепер, коли невідома рука злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стріла в султановій цілі однаково, що чоловік у Баб-ус-сааде [16]. Кара мав бути негайна і безжальна, але гідність треба зберігати також і в покаранні. Касим-паша не брав участі в змаганнях, його не примушувано, з нього не насміхався навіть Ібрагім, та коли старий візир не метав стріл, то стурбовані погляди на свого вихованця він метав ще частіше, ніж той стріли, і тепер напружився своїм старим жилавим тілом, мов туго напнута тятива.