Суема

Ми знову повернулись до ванни. Рідина в ній була неспокійна, на поверхні раз по раз здіймалися великі темні хвилі.

— Бачите, я маю рацію! Вони борються з-поміж себе! Кожний із них хоче зробити своєю здобиччю іншого!

Я відтягнув до стіни скляну покришку.

— Михайле Федоровичу, дайте-но мені ваше знаряддя, я спробую спіймати котрусь із тварюк.

Чомусь я був страшно лютий на цих потвор, які знищили чарівний світ первісних живих істот. Тепер тут теж було життя, але якесь бридке, хиже, смердюче.

— Тільки, будь ласка, не пошкодьте їх. Мені важливо подивитися, що це за вид, який він. Я певен, що це теж одноклітинна істота, але ж яких колосальних розмірів! До речі, можливо, пощастить зробити фотографічний знімок. Ось вам кювета. Коли її зловите, кидайте сюди.

Я засукав рукави і почав повільно нишпорити лопаткою в густій масі. Довго нічого не міг намацати, доки, врешті, не торкнувся чогось пругкого й важкого на дні. Тварина одразу шарпнулася вбік, і мені довелося починати пошуки знову. Що частіше створіння відпливало від мене, то з більшою люттю я намагався його спіймати. І ось якось, коли тварина підскочила до самої поверхні, я підхопив її і високо підняв у повітря.

Те, що лежало на пласкій алюмінієвій лопатці, раптом роздулося в усі боки, засичало, і просто з чорної драглистої маси до мого обличчя полізла брунатна труба, жовтогаряча зсередини.

— Кидайте її в кювету! — закричав Брайнін. — Мерщій!

З несподіванки я витягнув руку з лопаткою, не знаючи, що маю робити. Тварюка тим часом роздулася, мов великий гумовий м’яч, а труба, що сичала, перетворилась на широке жерло, яке раптом зігнулося і присмокталось до моєї руки.

Я не відчув болю, а тільки огидний холодний дотик і потім ще таке відчуття, наче мені на руку поставили банку, що дуже сильно всмоктувала мою шкіру. Мене враз чимось обпекло, і я з огидою жбурнув від себе створіння.

— Що ви наробили! — закричав Брайнін. — Треба ж було покласти її в кювету!

Тремтячи від жаху, я дивився, як від моєї руки відпадали клапті густих драглів. Збоку, біля самої стінки, корчилося в конвульсіях тіло величезної бактерії, котра не мала тепер органу живлення. Брайнін намагався руками перекласти рештки в кювету, та кожного разу, як тільки він наближався до бридкого створіння, воно з посвистом роздувалось і випльовувало чорну їдку слину.

Потім агонія припинилась, первісний хижак розпластався на всі боки і став розтікатися по підлозі, мов чорне густе чорнило…

— Всьому кінець… — сказав академік Брайнін.