Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

У середині червня моїм батькам було вручено повідомлення про те, що я у назначений час обов'язково повинен з'явитися на збірний пункт. Переконавшись, що я не збираюся виконувати їхнього наказу, німці на збірний пункт забрали мого батька. Після такого кроку був змушений підкоритися долі. Упевнившися, що я прийшов, батька відпустили. Тоді я міркував так: у сім'ї, де є хвора мама і менша сестричка, краще батькові в такий неспокійний час залишитися вдома, а мене рано чи пізно і так заберуть, як не німці, то совєти.[25]

Після обіду нас повели у Монастирськ, де помістили в приміщенні складу тютюнової фабрики. Там вже було з півсотні людей. До вечора пригнали ще групу. Вночі нас вивели на залізничну стацію, посадили у два товарних вагони і закрили двері на замок. Невдовзі потяг рушив. Десь перед обідом ми приїхали до Львова. Тут на залізничному двірці нас розділили на дві групи. Молодшу групу вишикували і повели пішки вулицею Городоцькою до якогось будинку з подвір'ям, огородженим високим муром. Усіх переписали, після чого дозволили відпочити і поїсти хто що мав. Звернули на себе увагу кілька хлопців у формі, які розказували про себе — хто вони і чого очікувати, коли запишемось у Юнаки. Тоді ми серйозно не сприймали їхніх слів, бо ще не знали, що нас чекає. Під вечір всіх підняли, зробили перекличку і названим веліли вишикуватися. Колоною відвели на головний залізничний двірець і посадили в товарні вагони. Вже стемніло, коли виїхали зі Львова. Вночі поїзд зупинився і нам наказали вийти з вагонів. Вишикували в колону і повели через сонний, затемнений Перемишль (у колоні були хлопці, що впізнали його). Пригадав, що недалеко є містечко Сянік, куди переїхала мамина сестра з родиною, втікаючи від «визволителів». Ніч була темна. У мене зародилася думка спробувати втекти. Попереду виднівся провідник колони, з боків не було нікого, а задні охоронці були далеко. Почав вибирати місце, де можна було би здійснити задум. Спереду почувся шум ріки, а збоку появилися кущі, чи невеликі деревця. Попередивши сусідів в колоні про свій задум, я вискочив з колони. Та не встиг пробігти і кількох кроків, як відчув сильний удар у шию. Мені здалося, що лечу в прірву. На якийсь час втратив свідомість. Опритомнів від крику німця, який перед моїм носом розмахував револьвером, а два колеги, які йшли перед тим поруч зі мною в колоні, тримали мене попід руки. Німець кричав, що при наступній спробі втекти буде стріляти без попередження. Хлопці затягнули мене в колону, але я ще довго не міг самостійно йти.